Ця сторінка вичитана
Бо ця думка — це бич, це рана… пекло… смерть…
Як би уосіблена найкрівавша жорстокість побачила ці очі, вона — це певне, це певне — вона заплакалаб!
Та вона їх не бачить.
Вона сліпа.
Але хтось, що сховався у хмарах, їх бачить.
Бачить і каменем сидить на скамянілому небі…
Його хвилює яблуко Еви…
Його хвилює пилинка на нозі трутня…
А не схвилює його пекло людського болю!
О Боже!
Який ти малий, який ти марний супроти людського страждання!
|
|
А може це справді не люде, що так судорожно вються з болю в поросі і в леді землі?
|
|
Ні, це людські істоти.
Бо тільки людина так тяжко страждає.
|
|
Коли полекшало, Ніколіч почав падькати:
