клякнув і припав чолом до землі. Його біль поділав, як зараза, на других і за винятком Штранцінґера й Добровського незадовго голодовий корч у шлунку кидав усіми ними по землі.
Я вився разом із товаришами в судорогах. Мимоволі глянув на них, коротким поглядом, як миг ока.
Досить, досить…
Цей образ буде ятритися вічною раною в моїй душі.
Не можу повірити.
Не вірю, що ці засохлі, замерзлі, зі снігом і кровю змішані купки онуч — це живі істоти… це люди!...
Але до тих купок онуч причіплене щось, що судорожно кривиться й синіє з великого болю і стогне, стогне…
Але цей стогін — це нічо.
Це іскри, що погаснуть.
Це дим, який розвіється.
Одначе ці очі, що більмом божевілля заходять…
Ці очі так тиснуть… так тиснуть на чоло!
Хочуть розсадити, розірвати в чолі клітину, в котрій сидить думка…
