Ця сторінка вичитана
Мрака з моїх очей розвівається…
Дружина й син дивляться в вікно, під котрим я стою…
Боже!...
Невже вони обоє побачили й пізнають мене?...
Як мене тягне до них, як тягне…
Там моє життя, там моє сонце, там усе моє!...
|
|
Але якась важка рука кладеться мені на плечі…
І чую, що я не в силі увійти в середину…
— Хто я? — Я недостойний товариства дружини, сина й родичів…
Вони всі всеж таки щасливі…
А я виджу непроглядну, непроходиму прірву між їхнім щастям і між моєю нужденністю…
|
|
Ні, я не маю права до цих людей…
Чого я прийшов сюди?...
Це сон… це божевільна мрія хорої уяви, що я колись був людиною… що я жив родинним щастям і радів промінням сонця…
