»Ти, безцінний, нужденний шматку паперу! Ти — це бідний, нужденний пес Сабо. Ти, Сабо, злий і глупий, з тебе негідний, безчесний обірванець, не ліпший від тих, яких ти засудив на смерть. З тої причини мусиш також кинути смертний присуд і на себе самого.«
При тих словах Саба промінь найглибшого спочуття мигнув у серцях товаришів.
Несподівано всі затрівожились, бо Сабо зірвався й побіг над безодню, щоб мабуть кинутись у глибину. Але Добровський скочив за ним і вхопив його за руку.
Хвилю боролись оба зі собою.
»Пусти мене«, кричав Сабо, »пусти мене! Я хочу бути справедливий також із самим собою!«
З великим трудом удалося вкінці товаришам успокоїти Саба й посадити його на його місце коло вогню.
Він сидів, як бездушний.
І його гнів, вся його жадоба пімсти, весь його біль, його каяття, обличча сліпого товариша, труплячі обличча всіх, їх опущеність, понурі хмари, вся нужденність буття — все те нагло продерлося з його душі насильним, придушеним хлипанням.
