горлаїв, грошопасів, які напиваються, як опирі кровю здитинілої людськости!«
При тім Сабо випльовував шматки і здавалося, начеб він тепер трохи втихомирився.
Мовчки глядів на тисячкоронівки, що лежали довкруги нього й ніби думав над чимось. Нараз він вибухнув сміхом якоїсь дикої радости, начеб йому впала в голову якась щаслива думка. Уперто позирав на банкноти на землі і крикнув:
»Ви аристократичні конячі черепи, ви дипломатичні й воєнні лицарі-розбишаки, ви, золотом обвантажені дики, ви, струпішілі тайні радники! Я кличу вас на суд! Вашим суддею буде найбідніший, найголодніший, найнужденніший пес. Чи звісно вам, як цей пес зоветься? Сабо!«
Тут Сабо глумливо уклонився і ще раз плюнув. Опісля вхопив тисячкоронівку, держав її обома руками собі перед очі й питав грімко:
»Як ваше чесне імя, ви високопоставлений державний кате людства? Га, га, га! Зі смертельної трівоги перед суддею Сабом ви забули язика в роті.... Це ви той державний керманич, цей трусливий хам, який найбільше при-
