Ізза недостачі паперу на друк цеї праці не міг я тепер так докладно представити цілої справи, як хотів це зробити. І тільки виривками пускаю смуги світла на це, що я бачив, розуміється світла, яке я уважаю світлом. А инші нехай пустять на ці події инакше. Я буду задоволений кожним голосом, який спровокую своєю працею, хочби голоси инших не знати як розходилися з моїм. Розуміється, застерігаю собі відповідь в разі потреби.
Признаю, що я писав ці спомини cum ira et studio. Але мимо того написав я тільки те, що уважаю правдою. Оскільки я мав час і здібність, слухав я уважно, що говорила революція. І схарактеризую її словами нашого поета: „Щось було з початку в тих словах наче чистії води: віяв свіжістю, добрістю з них якийсь дух прохолоди. Та помалу важке щось тягло — наче самум пустині. І робилося лячно, немов — в ніч без світла дитині“.
Цю першу, добру частину її мови говорив народ. Так, той народ, що нищив гнобителів. А цю другу частину, душну — говорила його інтеліґенція, та, яка дірвалася влади й тягла наш народ у страшну польську неволю. Той душний сморід ішов від гниючого „варшавського сміття“, яке своєю нездарністю й дурнотою спричинило, що бризнула на нас і „грязь Москви“, старої Москви. Але душа Галичан була й остала чиста від тої грязюки.
