вати єго в руку, як батька. Але тут нараз дзвінок звістив конець години, професор урвав свою бесїду, постояв ще хвильку задуманий на місци, глянув на клясу і помалу вийшов. Миколї вернула неспокійна думка про вигнанє…
Кляса загомонїла, як звичайно підчас павзи. Безжурний товариш Безрогий в спілцї з кількома иньшими зложив „менажерию“, котра іржала, кукурікала, гавкала і рохкала… Два завзяті курцї, отворивши комин, пускали дим з папіросів у піч, щоб не було в клясї чути.
Директор ґімназиї не потребував довго слїдити, щоб дізнати ся, що дїяло ся на сходинах тайного кружка. Кождого ученика, з котрим вів слїдство, майже прибивав тим, що сам знав все; хлопцїв аж дивувало, по що ще питає ся. Поміж членами кружка настав переполох, вони перестали сходити ся, а ті з них, що́ не сповідали ся, просто стратили надїю, що їх задержать на дальше в ґімназиї.
Микола вже трохи не жалував, що не зробив так, як Володко, котрий висповідав ся, щоб зложити сьвященикови карточку, але не причащав ся. Однак в тім жалю потїшав себе, що хоч не обманив нїкого. Тепер застановляв ся так глубоко, як тілько міг єго молодий, недосьвідний ум, над тим, чому такі думки, як єго, вважають ся провиною; як погодити се, чого в школї учать, з тим, що доводить ся читати поза школою; чому того не старають ся поясняти в школї, чому не підготовляють учеників, щоби молодий ум потім так не мучив ся від ударів незнаних собі відомостий… Але не находив на се відповіди. Не можна! та й годї,
