богато розумієте, а таки ви нерозумні. Сказав би я вам більше, як би можна. Та годї, — і надо мною є власть. Одно лиш собі запамятайте: Добре, коли молодий чоловік привикає любити правду, шукає єї, багне за новими науками, читає, спорить… Се-ж та ферментация, з котрої витворює ся напій, піддержуючий силу духа через цїле житє. Та… жаль менї вас, молодих, що за свою цїкавість мусите терпіти, що весняні бурі руйнують у вас так часто добрі засїви…
Професор Дубровський очевидно гамував свої думки, не доповідав. На єго лици так і знати було охоту, виговорити ся, але спинив ся. Став поясняти одну поезию в читанцї і не стямив ся, як дивними дорогами зійшов знову на пригоду в ґімназиї. Тепер уже говорив до кінця години. Поясняв, що се таке змаганє до правди, які молодечі пориви і докази, яка цїль житя, як по змозї всякі суперечности годити… Відтак з гумором розповідав, як з найбільших ґімназияльних атеїстів бувають дуже добрі сьвященики, як з ґімназияльних социялїстів творять ся прикладні бюрократи, а то й лаполизи… Пояснив, чому се так, і порадив добре прослїдити дану річ, щоби мати про неї справедливий осуд. Вкінци розповів, як треба виховувати в собі і серце, чутє. Тепер дбають головно про вихованє розуму, а на вихованє серця майже не звертають уваги. Тимчасом розум без серця і серце без розуму не має ваги, затроює житє…
Демидів слухав так пильно професора, що забув навіть свою немилу розмову з директором і свій страх перед вигнанєм з ґімназиї. Вдивляв ся в Дубровського, як у пророка, ловив думки єго та складав пильно у своїм умі. Ах! як же-ж він говорить, той Дубровський! Микола трохи не вибіг з лавки, щоби поцїлу-
