А вояцькі листи ще досї лежать у мене. Не читала їх Марійка, та вже й не буде… Сумна памятка ще сумнїйших часів. Бо й чого минї веселити ся, коли й Марійка не знала долї на сїм сьвітї…?
І я тільки молю Господа, щоб хоч у снї минї приснила ся. Інодї моя безсловна молитва сповнюєть ся. У снах являєть ся минї Марійка у видї крилатого Херувима і білими шатами втирає з очий мої сльози. Тодї я неначе міняю свій матеріяльний сьвіт на уявну сферу і живу враз із Марійкою в якімсь раю, ідїже нїсть болїзни, нї печали… Таємна звязь живих із мертвими. Рано буджу ся і виджу, що я по правдї плачу крізь сон… Безвинна і безкровна жертва на могилу цьвітки, що не живши відцвила… замісць грудки землї — щира сльоза. І того дня минї дуже сумно на душі. Знов нагадуєть ся тая вишня, що цвите на гробі білим цьвітом…
Тільки забули ся знані піснї-елєґії. Враз зі смертю Марійки забув я весь засіб власної і вивченої поезії… А я так любив її і плекав у молодших лїтах. Остала ся лиш… моя невесела, житєва поезія, та її сумного тону я вже не в силї виповісти сухими словами — тільки відчути зломаним моїм серцем.
Г. 27 вересня, 1898.
