не так страшно. Очи клеять ся… і знов та черниця сидить коло мене… вже иньша якась. А за нею ще більше таких самих. Одна,… дві… три… сїм… нї не порахую їх усїх. Приходить до мене і хоче мене цїлувати. Я пручаю ся… хочу крикнути і… прокидаю ся.
На хатї темно. Кличу Марійки, щось не дає говорити. Не озиваєть ся нїхто.
— Марійко, сьвіти, бо я бою ся!… Марійко-о-о́!
Марійки нема в кімнатї. Я тремчу зі страху, прію, зачинаю плакати. А далї так трублю голосно, на цїлу хату, аж заношу ся від хлипаня. Цїла подушка мокра від слїз. Нїхто не слухає, що́ я кажу. Се мене сердить… Вони самі боять ся, плачуть… Чи вони собі гадають, що й я такий плакса, як вони всї. Я зірвав із голови рушник і геть скинув із ліжка. Притулив голову сильно до подушки, заплющив очи і… заснув…
… І як минї пізнїйше розказували, то так було зі мною мабуть кілька ночий.
Памятаю одного дня рано прийшли до мене мама.
— А що, я́к тобі?
— Однаково.
— А що буде з військом?
— З яким?
— Таж ти маєш завтра їхати! — І мама заплакали.
— Я ще подужаю… о! — зараз устаю.
— Таж ти хорий, синку… — а голова у тебе як?
— Нї, мамо, я здоров, прошу вас — не плачте надімною.
І я якось переміг свою хоробу. Сам не вірив, щоби то було можливо, а таки правда. Трохи ще минї голова крутила ся, як я ходив по хатї, але то байка. Я дістав був якийсь лег-