Я дуже довго не мав щастя з моїми творами. Чим більше популярний був я у наших людий, тим більше чуже було їм усе те, що я написав… Мій безмежний жаль до публики не давав менї просто жити — відбирав охоту працювати і думати. Повна буйдужність до творів мого духа — здавало ся — перероджує мене в зовсїм иньшого чоловіка… Я сидїв, було, цїлими днями й ночами і лихословив моїм неласкавим читачам… Писати? На що? Для кого? Думати цїлими днями — мучити ся по цїлих ночах — псувати пера — папір — викидати дурно гроші на нафту?…
Нї — шкода мого таланту і здоровля.
Отакі думки перемінювали мій погляд на відносини — до людий, до сьвіта. Я вицофав ся поволи з гурту людий, що бажають чим-небудь видвигнути ся понад загал звичайних філїстрів, і дуже довгий час загалом не писав нїчого чи то —- як говорить ся — зломив своє авторське перо. Я оженив ся, сфілїстрів, завів господарство — а лїтературу зовсїм закинув. З авторської теки, яку справила була менї жінка на іменини — чорна тектура з рожевими застяжками і золоченим моноґрамом — я іронїзував при всякій нагодї. Нарештї зложив я у неї перший твір — не якогобудь партача, але плід довголїтної обсервації
