Моя скривлена вдача і хороблива фантазія заставляла мене ще дужше журити ся й нудити собою. Я покинув свою роботу в полї і заложивши руки ходив від кута до кута зїваючи з нудів.
По цїлих днях я пересиджував дома, бавив ся нїби-то садівництвом і домашньою господаркою, пробував рахувати яблока на дереві і думав, — чому то яблоко до сонця вже паленїє, а зі споду ще зелене; а часом зривав ся, як попарений, хапав ся горячо за якунебудь тяжку роботу, мовби шукав умисно такої роботи, щоб утомитись на тїлї, а не напитати собі болю голови. А коли нераз від рубаня дров або иньшої роботи мене вже надто зболїли кости, вертав я до хати і залюбки пересиджував найчастїйше в пекарнї, де мої мама порали ся коло кухнї. З мамою я балакав радо про всяку всячину свобідно, любо, незвязано. Бо й чи́м мали би ми вязати ся, коли нїхто нас не підслухував.
Крім мами і мене була ще часом у пекарнї наймичка Марійка, але вона звичайно помивала посудину, порала ся коло сього й того та на нашу розмову не звертала нї найменшої уваги. Як залїзла, бувало, в „люшеф“,[1] то й сьвіта божого не бачила із-за своїх горшків. Зрештою ми не говорили з мамою нїчого тайного нї підозрілого, отже могла й вона нам прислухувати ся. Тай яке минї дїло по тому, чи Марійка слухає того, що́ я розказую мамі, чи нї? Щож вона? — звичайно наймичка, добра челядина тай тілько — ну але більше нїчого. Правда — служила вже пять лїт у нас, бо як стала сиротою, мама взяли її до себе таки ще малою дївчиною, то може й належала так трохи до гурту домівників, але… яке минї дїло до того? Може й ладна була з неї дївчина, та і се мене дуже мало обходило.
- ↑ Дїжа на трьох ногах, що в нїй помиваєть ся горшки.
