й порцелянове лице утленької лялї. Не люблю вже таких делїкатних лиць — починаю смакувати тепер у таких типах á la Мурцьо.
|
|
Нинї я виїхав на ровері за місто і ми стрінули ся. Вона вертала сама зі своєї недалекої прогульки. Казала, що їй у нашім містї кучить ся, — може й тому — гадаю собі — що нинї була сама одна. Небавом хоче виїхати до Відня. Просила мене, щоби я присилав їй кольоровані картки з видами. Вона готова так само реванжувати ся. Виговорила минї всї важнїйші сплетнї з нашого міста. Я мусїв забирати голос у так важній диспутї. З того боку я перетрадував цїлий виклад про мої тутешнї знайомости, між яки ми перше, найважнїйше і майже єдине місце займає Мурцьо. Вона дуже заінтересувала ся моїм оповіданєм про нього, пригадала собі його з театру і сказала, що є особи, що пропадають за такими типами. Тут треба би зачислити мабуть бльондинки такі русяві і такі облїзлі, як моя Ґрета, бо жаден порядний чоловік не може смакувати у такім фарбованім невмиванци. Конець кінцїв ми осудили, що в нашім містї нема на що дивити ся і для того вона виїздить разом із братом.
Дивно минї, що я, будучи сам із нею, не розпочав якої небудь розмови, що зблизила би нас до себе. В таку пору вона була би не від того трохи посентіментувати. Та видко, що минї не залежить уже так дуже на нїй, коли не зібрало ся на таке балаканє. Але… чи не мав я що лїпшого говорити з нею, як про Мурця? І то ще я аж занадто вихваляв його. Тепер я лихий сам на себе. Дивак із мене тай тілько, а часом то й розуму не маю.
|
|
