рівчик був просто того дзьобочка на шийцї і… нацяпати.
— То возьмеш ту фляшочку, але… подиви ся перше, бо може вони сховали де…
— Добре, мамо.
— … і даш минї, донцю, так ладних, так з кільканайцять, бо вони, знаєш донцю, такі не добрі для мене і тата вже обробили на своє копито. Ну то возьмеш і даш минї, але так, аби вони не видїли.... Розумієш?
— Розумію.
— І цукру возьми якимсь способом…
— Ну-ну.
— Зоська, вступи ся звідтам, най мама сплять — закликав брат, зачувши тиху розмову. — Ходи сюда, Зоська!
Зося помандрувала до другої кімнати і як непишна сїла в куточок на своє ліжко. Потім зобачила, що тепер вечеряють і щоби укрити слїди свого внутрішнього непокою, взяла відважно один пиріг із ринки.
— Не бери руками, не маєш вилок?
Так настрашила ся братового крику, що трохи пирога не кинула на землю. Сидїла на ліжку, їла пиріг і думала, як би то найлїпше виконати свій плян, і прислужити ся бідній мамі. Вона справдї така бідна, як спати не може. Сеї ночи стогнала, зойкала, аж сама Зося не могла спати і від того крику і від страху… за матїр. Зривала ся що кілька хвиль, сїдала на ліжку, суєтила собою на всї боки, бігла тільки в сорочцї аж до тої кімнати, де Зося спить, ставала під печею, гріла свої крижі, потім сїдала на свій стільчик знов стогнала, нудила собою і говорила про свою смерть. Зосї аж сльози блиснули в очах на саму згадку, як то страшно говорила мати про те, що вона умре. Зося аж боїть ся слухати таке.
