казав — той наріст не побільшить ся, тодї буде можна думати про якесь радикальне лїченє, зглядно про операцію — а на разї можна говорити тільки про злекшенє болїв. Казав пити мінеральну воду, брати порошки, купати ся, натирати цїле тїло ароматичним спіртом, а що найголовнїйше, — то добре годувати ся, хочби й штучними екстрактами, коли би хора мала відразу до всякої їди, і — перестати брати дотеперішні наркотики, бо інакше ті лїки, які він тепер заординував — не будуть робити.
А найбільше потїшив саму хору, бо сказав, що їй нїчого не хибує, а цїла хороба походить тільки з того, що вона дуже вразлива особа, нїжна й нервова, що за багато гризеть ся, за багато плаче, за мало їсть, а колись мабуть за багато працювала, нищила себе і поневіряла. Потім торгував ся з нею за те, що́ вона любить їсти, радив і наказував їй спокій та безжурність, згадав щось про поїздку до Карльсбаду на весну „для приємности“, жартував із нею цїлих пять мінут і попрощав ся з нею словами: „До побаченя“!
— А колиж пан доктор будуть ласкаві відвідати нас? — запитала хора, гамуючи в собі сльози радости і нїби якогось солодкого жалю.
— Нема скорше потреби, як за сїм недїль, коли вже панї добродїйка значно поздоровіють.
Діяґноза була може й правдива, але розвій хороби і перехід — виворожений дуже хитро. Хора могла ще в муках пожити при дуже стараннім доглядї ледво чи більше, як місяць.
Лїкар від'їхав і в цїлім домі запанувала на хвилю трохи лекша атмосфера. Хора пересиджувала на своїм стільчику під печею досить спокійно, балакала з родиною трохи веселїйше, і що хвилї пригадувала, щоби їй зладити теплу купіль. Хвалила собі лїкареву мудрість, чемність,
