якби тільки захотїло того воно… те гарне й любе марево.
Станула перед ним і запитала лагідно:
— А деж ти, мій коханий, дївав ся? Я за тобою сходила вже цїлий сьвіт.
Видивив ся в її лице і осьмілений її близькою красою знов почув, що не має волї в собі — говорити з нею свобідно.
— Хто ти? — запитав, якби не розуміючи себе.
Засьміяла ся русалчиним сьміхом і відповіла:
— Ти ще не знаєш? То ходи — я тобі скажу.
Піднїс ся з землї такий легкий і жвавий, як тодї, коли вибирав ся з лїса на мандрівку і… пішов навманя слїдом за нею.
Повела його у якусь гарну вулицю і показала йому високий дім із ясно осьвітленими вікнами, звідки доносив ся веселий голос музики.
Його пробігла тепла струя любого дрожаня. На крилах захвату злетїв на таку височину, що міг звідтам заглянути у нутро того дому.
Була се велика саля, богато прикрашена, ясно осьвітлена, прибрана золотими сьвічниками, умаєна букетами і фестонами пахучої зеленї, насичена аромою резеди, фялки, акації, овіяна теплим духом царського кадила. В однім кутї салї були великі двері, що отвирали ся за голосом срібного дзвіночка. Всякий, кому озивав ся той дзвіночок, кидав у срібну скриню — великий золотий червінець. І зараз таки потім, нїби іскра з укритого жерела огню, сили і сьвітла — летїв по-під стелю від входових дверий аж у другий кінець салї — золотий огник і там осїдав краплиною горючої роси на листю високої пальми.
У широкій тїни тої пальми, осьвітлюваної снопом горячого сьвітла, була золота кирничка.
