почав скакати через дерево і говорив свою звичайну молитву: „То Тобі, Боже — то минї, Боже!“
Коли мав іще сїм разів відмовити слова молитви — оглянув ся і зобачив знов недалеко себе своє марево. Воно підходило що раз близше нього, а далї стануло за межею, видивило ся на його роботу і почало сьміяти ся.
— Що ти робиш?
— Молю ся.
— Хто тебе навчив такої молитви?
Зразу не знав, що́ відповісти, але потім сказав зовсїм щиро з душі:
— Сам із себе навчив ся. Вже здавна так молю ся.
Знов почало сьміяти ся.
— Чого сьмієш ся? — запитав перериваючи свою молитву.
— З тебе і з такої молитви.
Знов відкрила тїнь зі свого чола і кинула на нього дрібним снопом теплого сьвітла.
Видивив ся на те золочене чудо і протягнув руки до нього.
— Ходи сюди! — прошептав стишеним голосом таєної пристрасти.
Потрясла гарною головкою і сказала:
— Нї.
— Переступи сю межу й ходи… — просив її.
— Минї не можна — сказала. — Але.. ходи ти за мною… Навчу тебе молити ся — додала заливаючи ся голосним, визиваючим сьміхом.
— Ну що? кажи… підеш? — запитала вже зовсїм певна своєї побіди.
А він не міг уже промовити спокійного слова до неї. Вернув ся під свою сосну і скоренько відорвав від пня одну тонку гилю, що гладила його по горячім виду… Цїле дерево затрясло ся і в тім місци на від'земку, де він відломив
