та попадав у глибоку задуму: що́ може бути там… за тим похиленим деревцем?
Порівнував свій куточок у лїсї з далеким простором поза межею і… дивні почуваня мутили йому голову. Там бачив ген-ген високі гори, студені й пусті, покриті зеленими, якби запорошеними деревами, так дуже відмінними від тої сосни, що росла коло його „хати“. Тут була вічна весна — там була тільки природа студена, втомлена і зажурена; тут богацтво і тепле житє — там пустка і вбогість і стареча задума на пооранім чолї ярого лїта. Відмежений сьвіт манив його своїми укритими тайнами, та скоро тільки ступив кілька кроків за межу — знимав його дивний острах. Чув ся тодї безрадною дитиною, що заблукала ся у незнаних країнах, сама без зрілого розуму, притомности і сьвідомої відваги. Бояв ся і трохи не плакав і тодї знов тягло його щось за те похилене девевце, до його богатої сосни, що росла над спадом журкітливої річки…
Вертав ся назад на межу свого лїска і радий та веселий кінчив свою молитву.
По молитві сїдав знов під сосною гризти на снїданок кінчики солодких корінцїв. А ті надгризені кінчики до другого ранку наново відростали і він… не кривдив анї одного корінця своєї богатої сосни і там, де кусав його, не бачив нїколи на тім місци нї крови з дерева, нї сльози. І по траві ступав так легонько, що нї одного листочка не скалїчив і як зїлє топтав ногами, то не розколов нї єдиної цьвітки. Від студени не мерз, у снїг не западав ся, а ходив по верху, як дух без тїла і заєдно був веселий та легкий, мовби гріху не мав на своїй душі.
Тепло, кров і здоровлє його орґанїзму вистарчали йому зовсїм добре, щоби міг жити довго і гарно, безжурно і вічно однаково.
