заглядало своїм пекучим зором у його хатину — але спиняло ся на зводї зеленого галузя, саме над його головою і гріло його тільки здалеку — неначе пестило. А соснове листє, нагріте соняшним промінєм, хоронило його від студени за коротку зиму і в тяжкий час тріскучого морозу закривало його цїлого одним своїм теплим листочком.
І так він зимна не бояв ся — хатою не журив ся. Тай усї днї були йому тільки рівними, однаковими частинами його тихого житя без тїни — без хмари.
Коли відчував у собі щось таке, нїби голод, тодї сїдав під тим своїм деревом при самій землї і гриз солодкі кінчики його довгих корінцїв. Потім сходив у низ і черпав долонями воду з тої річки, що підмивала основу стрункої сосни, перетинала безжурну область його сьвіта, а далї… десь гинула і як глухий поспів одностайної піснї спадала ген на той бік незнаного йому лїса. А як напив ся води, тодї знов вертав ся у тїнь своєї сосни і спав там цїлу ніч.
За той час, як спав, не будив ся нїколи, отже й не знав, як виглядає ніч; аж коли рано проснув ся, тодї бачив знов день, такий ясний та погідний, як усї його днї. Протирав солодко заспані очи, умивав їх росою, втирав соняшним промінєм. Потім приходив до довгого, похилого дерева, що майже горізонтально росло на межі цїлого лїса, скакав через нього там і назад і говорив: „То тобі, Боже, — то минї, Боже!“… То була його молитва.
Те похиле дерево дїлило цїлий простір на дві половинї: Одна — була така за-велика, що він міг сходити її за цїлий день і не змучити ся, — то була його половина; друга не була його, але божа. Та інодї стоячи на межі свого маленького сьві-
