Піднїс кашкет із коротко обстриженої голови і великими, сумними очима водив довкола себе. Потім добув із кожуха кусень чорного хлїба та вкусив трохи, а решту сховав. Знов посмотрив руками зболїлі крижі і ноги і став наново обшукувати свої кишенї. Потім виймив знов задушену папіроску, пакнув кілька разів і знов так само задусив та сховав до кишенї.
— Зі шпиталю їдете?
Кивнув головою.
— Довго вже хоруєте?
— Шість лїт — відказав із жалем.
— З чогож вам таке пішло?
Помовчав трохи, потім розговорив ся поволи.
— То ще, як я в девєтьдесєтім і четвертім служив у війську в Перемишлї тай був такий капітан — він уже тепер у землї — тай як ми маширували, а він загнав нас у ріку, а то — манебра — сквар — кождий був горячий тай штирох таки на місци впало, а я…
Махнув рукою тай не доказав.
— А у Львові ви довго були?
— Тепер одинайцять місяцїв. Ая. Та я впоминав сє, аби минї заплатили за моє здоровлє — тай аби мє приймили до фінділїдів[1], бо я працувати не годен, а вони казали: ти си напитав слабости вже десь потім, як із войська вийшов. А я нїби то маю сьвідків, тих, що зо мнов служили, але… ци я там так документно знаю, як ся котрий зве, тай звідки є? От — камрат — камратом, а пішов, тай слух по нїм застиг…
— А чомуж ви їдете тепер гет?
— Бо пустили мене — казали, що минї нема ратунку. Питають ся: як хочеш, чоловіче, дати си ногу втєти висше колїна — нїби от поти — то добре, а як нї, то ти в нас не маєш що
- ↑ Інвалїдів.
