На другий день старий вуйко розпочав велику роботу, а через тиждень скінчив її. На місце давнїйших фірток поробив перелази і перший сам перелазив кільканайцять разів там і назад — делєктуючи ся своїм щасливим концептом. Відтак кликав жінку і казав їй также „пробувати перелаз“.
І так бувало нераз: від часу до часу переходив він епоху твореня і нищеня і знов нового твореня — аж до знудженя тїтки і тих усїх, що на таку роботу дивили ся.
Як скінчив одну роботу з фіртками — то кілька днїв жив тими добрими вражінями внутрішнього вдоволеня, а далї почав шукати якоїсь іншої забавки.
Пішов оглянути свій архів парасолїв. Дивним дивом — нові парасолї дуже скоро старіли ся в його складї, хоч їх майже нїхто нїколи не уживав. То були самі великі незугарні з довгою деревляною ручкою — білі „зеґельтухові“ і чорні, що мали не промакати на дощі. Вуйко майже нїкуди не виїздив, то й не потребував менших парасолїв, а ті, що мав на складї, брала тїтка зі собою хиба як їхала до міста на купно. Зрештою ті парасолї очікували все слушного часу, щоби пригодити ся „в потребі“, хоч та потреба нїколи не лучала ся.
В архіві був іще один, ще мабуть із вуйкових кавалєрських часів, трохи менший від інших, із досить можливим держаком, з одним поломаним дротом і трохи дїравим, чорним накритєм. Сей екземпляр якось дивно відбивав від своїх товаришів архіву і вуйко задумав зробити щось із ним. Йому давно впало в очи, чому як раз сей не уляг впливови нївелюючої асіміляції, так зухвало розпаношеної між архівальним інвентарем - і з того заключив, що доброї матерії сего парасоля не зломить нїякий злющий зуб часу.
