— З Богом у бій! На суд заволоку! — кричали мужики, а ратники добували мечів та топорів, щоби берігти святости Божого суду.
Жваво скочили до себе противники, князь Кирило з диким окликом мов хижа птиця кинувся на противника, який ловив щитом усі лискавкові удари князя та повертався лицем до ворога. Сам зрідка тільки задавав удар, а тоді наче тріски, летіли зі щита противника окрухи металю та обривки шкір. Уже меч князя виписав на гладкій верхні Андрійкового щита всілякі узорі, та ще ні разу не доторкнувся ні шолома, ні збруї. Вкінці проминув перший порив завзяття, оба противники станули на місці і тільки обмінювалися ударами. Князь Кирило був безумовно подвижніщий від Андрійка. Він видко одідичив по татарських предках дикість степовика і його рухи були необмислимі, нагальні, скорі. Пізнать було одначе, що недоставало йому вправи та лицарського поміркування у двобою. Двобій був для нього не звичайним, щоденнім лицарським ділом, так сказатиб, працею, а випливом злости грабіжника, якому відібрали добичу. Зате Андрійко здавив у собі на хвилю жадобу пімсти за смерть батька та загарбання посілля, тому не бракло йому потрібного спокою, а коли замітив, що його противник починає томитися, рішився завдати останній удар.
Зібрався в собі і похилився дещо наперед, наче бажав глянути в очі противникові, а сам рушив з місця. Голосний оклик радости привітав його виступ, бо несвідомі Юршівці починали вже про нього боятися, бачути жвавість князя, а його повільність. І тепер напірав більше щитом та лівим раменем ніж мечем, а всі удари, які завдавав противникові, були звернені на його праве плече. Чимраз густіще летіли удари на щит князя Кирила. Дармо намагався він заставлятися від них мечем. Меч Андрійка виминав виставу і вдаряв об щит, який підставляв йому князь. Чимраз близче підходив Андрійко до князя, аж сей подався і став поволі уступати. Рука під щитом мліла та боліла, а відбитий меч опадав аж до боку. Князь знесилювався. Тоді стрілою кинувся Андрійко вперед та щитом ударив противника так, що сей заколебався на ногах. У слідуючій хвилині повис меч над головою князя і він підняв щит і меч, сподіючись знову удару з правої сторони. Та в сей мент упав меч Андрійка найсильніщим ударом із усіх, які задавав досі, але не на правий, а на лівий бік князя, на карацену, яка ослонювала шию. Не протяв її зовсім, але продер кільканацять сталевих звен, протяв бючку та шийні мязи. Наче підтятий дуб звалився князь у порох, відкинувши меч та обломки щита. Кинув меч і Андрійко і прикляк біля уміраючого князя.
