тільки честилюбивість, бажання богатства, власти, сили, мести і може бути, бажання роскоші, палких обіймів, любовного шалу, Жінка товаришка чоловікові, вона шафаркою усього, що прикрашує життя, вона провідницею чоловіка у світі, а не навпаки! Так є завсіди, так було і буде, доки хрести стоять на наших церковцях. Хотяй на вид рішає чоловік, то на ділі кожда його постанова, кожде слово, кожда гадка виростають наче цвіточки на грядці, яку управляє й обходить жінка. Ти сього ще не знаєш, бо ти молодик. Ось поглянь на вчинки та гадки Кердеєвича! Не завсіди був він сим, що тепер…
— Я знаю! — докинув Андрійко.
Як знаєш, то добре, бо певно зрозумієш, що бажаю сказати. Вона оплела, опутала його своєю змієвою красою й довела його до сього, що він наче злодій крадьки мусить приїздити у своє посілля. Люди пальцями показують у ньому зрадника рідної землі, віри, народу, сміються з польських малюнків на його щиті та глузують зі старого, що взяв молоду жінку. Але біда не в сьому, а в тому, що всі його вчинки, гадки, замисли не ті стали, що передше. Наче хто виполов із його душі рожі та лилеї, а посіяв полинь… За се я ненавиджу її, бо я… — тут стара вдарила себе в висохлу грудь, — бо я виплекала його сама при своїй груди, а з неї виссав він любов до всього того, що тепер оплював.
— Видко тому, що вона чужа, з поміж инших людий та з иншого світа, тому і нема в неї розуміння сього, що любимо і цінимо ми, — відповів молодець.
— Гей! коби так хто узяв її з нашого світа та завів у безвісти, коби вона так вернула туди, відки прийшов до нас Ангел смерти…
— Пек, цур та пек! — аж скрикнув Андрійко, з острахом, дивлячись на старуху, яка з руками витягненими наперед себе, відходила в напрямі малої хатчини, що стояла над самим краєм багна.
На малому рундуці перед дворищем, привітала Андрійка старостиха. На чудовому її лицї стояв вираз задуми і смутку, довкола уст зарисовувалася злегка брижка болю. Глубоким поклоном, якого колись навчив його Сташко, стрітив її молодець, а вона відповіла ледви замітнім рухом голови та вказала йому місце напроти себе, на малій лавочці. Сівши, Андрійко заглядівся увесь у прегарну картину жінки на тлі почервонілих листочків дикого вина та жовтого хмелю, які обростали рундук.
— Бачу, лицарю, що ваше здоровля поправилося значно, — начала звичайним, холодним тоном.
— Так, пані, завдяки ласці Бога та вашій помочі. Тому я після ранішньої молитви тільки вам, пані, винен вдяку
