— Не люблю її, кажеш, — відповіла, — ні, се неправда! Я ненавиджу її, власними руками задавилаб її як сліпе котеня, укинулаб у найбільшу глибінь Чортового болота… ось де правда!
— За віщож ти її ненавидиш? — питав Андрійко, якого мимохіть зайняла ся розмова, — вонаж гарна як весна і бачу, добра, бо держить вас, бабусю, у дворищі, хотяй певно знає, що ви її не теє… Так, вона добра як божій ангел. Бачив я її на иншому місці, вона була там недобра, злюча, хитра, але тут…
— Правда твоя, сину, — перервала йому стара, — на її устах мід, у руках золото, але в серці… Гей, чи був ти коли на Поліссі у морозний, різдвяний вечір? На небо вийде місяць та обсипує сріблом увесь світ. Мороз зкує драговини й болота у рівнесеньку скатерть, сніжок ніжненьким пухом обмережає усі галузки дерев, усе пруття лоз та вільшини, усі стебельця очеретів, комишів та трощі, а мережки іскряться наче жемчуг, наче самоцвіти-алмази. Сріблисто синява габа укриває усе і не чуть ні шороху, ні звуку, ні голосу. Усе спить, дрімає, усе зціпеніло, завмерло, тільки над Чортовим болотом, яке не замерзає ніколи, стоїть туман. Він дідіймається високо, високо, а його вершок купається у місячному сяєві наче лице Ангела, який іде присипляти все, що осмілиться у таку ніч не піддатись сонному чарові ночі. Сей Ангел кладе свою руку на чоло заблудившого мандрівника, обіймає рукою сироту, яку прогнали безсердечні люди з рідньої хати і всі вони засипляють серед білих мар смерти, а його ангельська добрість, се холод, байдужність, се усміх помершої жалібниці. Такий то холод, сину, такий приязний усміх гостить у серці Офки.
Говорячи те, стара загляділася в даль, підійняла кістляву руку, наче показать бажала Андрійкові, як Ангел смерти йде через замерзле Полісся. Мовчки слухав молодець і через хвилину справді наче бачив те, що розказувала Горпина. Одначе вона не переконала його. Се, що розказував йому про Офку Сташко і що бачив він сам у Луцьку, говорило щось якраз противне.
— Не так воно, бабусю, є на ділі, — замітив невдоволено. — Будь Офка таким холодним Ангелом, не прикувалаб вона до себе старосту!
— Може бути, — сказала на те бабуся, — що її тіло иншим буває у одрині, чим так, але пізнавать людий мене не вчи! Тисячі бачила я на свойому віку, а я не завсіди чепіла у Незвищі… Одначе такої жінки, як Офка, не бачила і не знала я ще ні на Литві, ні на Поділлі, ні на Волині. У неї нема всього того, що повинно бути у жінки, нема благородности почування для Божих та людських справ, а є розуміння
