Уставши, Андрійко подякував Богу за рятунок молитвою, а опісля побіг над ріку, щоби розглянутися за човном, який перевізби його в Чорнобиль. Одначе у прибережніх лозах, де звичайно пасся товар, тепер шуміла жовтява филя. Купини ліз творили тільки низенькі, зелені острови, які погиналися та дрожали під напором вод. Дальше за ними, чи то море розлилося? Чи перенісся у тьмаві ліси Полісся безмежній Дунай? Величезний простір, якого меж не находило око на замраченому овиді, покривала вода. Не ся лінива, сонна вода Припяті, а якесь страшне, розшаліле море без краю, без стриму, злюче та дике. Разураз стрілою проганяла струя грубезні пні дерев з корінням та гиллям, які лівобічні притоки ріки нанесли у русло Припяті. Вони слідували по собі одні за другими, наче їх хто нарочно пускав долі струєю, щоби припинити плавбу на ріці. По справді, годі було й подумати, щоби хтось відважився повірити свою судьбу слабкій чайці серед сього диковижнього круговороту води, бризьків, мраки, пнів, кріслатого, чорного гилля та поплутаної, паче рамена топельника гнучкої лозини. Андрійко сперся о низку, головату вербу, яка стояла над водою й мовчки глядів на величню картину розшалілого живла. Він знав, що хотяй і опаде вода в Припяті, то осінні дощі перепинять плавбу до грудня або й січня. А по леду та снігу, санами…
— Не мізкуй, не мізкуй, лицарю, і не квапся! — почув нагло за собою дрожачий від старости, хриплий голос Горпини. — Не квапся та вертай у хату, а то знов ухоплять тебе злючі духи багон.
— Здорові були, бабусю! — відповів з усміхом Андрійко. — Не бійтеся про мене! Я зовсім здоров! Ні сліду не остало з поганої недуги.
Оперта на ціпок старуха підійшла та кістлявим, заскорузлим пальцем відхилила повіки й уважно приглядалася його очним галинам.
— А не болить у тебе голова та спина? — спитала.
— Зовсім ні!
У безлічі брижок, які укривали все лице старухи, зарисувалося кілька глубоких зморшків на чолі, а маленькі, безцвітні очі устромилися десь у тьмаву віддаль. Нагло рука з кістлявим пальцем піднялася в гору наче при осторозі.
— То зле, то дуже зле! — сказала шепотом. — Як так, то ти, лицарю, не мав пропасниці, а тебе врекла от ся, там!
Тут рукою вказала на дворище Офки. Андрійко споважнів.
— Якто? — спитав, — невжеж молода, гарна жінка може наврочити? Не кажіть, бабусю, нісенітниць! Видко ти не любиш її, тому й верзякаєш.
Старуха потрясла головою.
