Очі, у які глядів Андрійко, засвітили якимсь вогким огнем.
— Зашкодить? гадаєш, Грицю, ні; не зашкодить. Йому вже час будитися до вечері. Прецінь у нього нема ніякої рани. Ми й не дотикаємо його, а наші очі чейже не пошкодять йому!
— Мої ні, а твої… ти знаєш! — відповів з веселістю муж — і в сій хвилині щось прислонило чарівні очі Офки. Було се брижками пооране, добряче та заразом грізне лице Кердеєвича.
— Кердеєвич! прошептав Андрійко і в сій хвилині погадав собі, що він у неволі. Одначе ся гадка ні раз не збентежила його, ні дратувала.
— Неволя? Пусте! Чи се не все одно жити в великій, чи малій тюрмі? Чи се не байдуже, чи він буде побивати других, чи його запроторять у холодну? Або знає він, чи сі, з якими зхрешував він меч, вороги чи приятелі? Хто знає, чи Кердеєвич та його відступство не таке саме добре, як великопанські затії Свитригайла та великолитовські затії Жигимонта? Усе те ні раз не підходить до його намірів, мрій, стремлінь. Вони не зі сього світа. Се або вчорашні спомини, або завтрішні затії, а покищо байдуже все…
— Добрий вечір тобі, лицарю! — заговорив міжтим Кердеєвич, — ти пізнав мене, то видко горячки в тебе нема. Ось випий отсє, то полекшає.
І староста простяг до Андрійка чарку з напитком. Молодець узяв чарку і випив її зміст. Було се горяче, грецьке вино з корінням та ще якоюсь приправою. Напиток знаменито покріпив сили потовченого, так що він двигнувся і сів, а першою річчю, яку стрінув його погляд, були чорні, лискучі очі Офки та її сніжно біла грудь, до половини відслонена глубоким вирізом сукні.
— Здорові були, достойні панство! — сказав — і вибачте, що зовсім ненадійно попав у ваше посілля. Я ніяк не міг надіятись, що тут серед земель Гольшанських… по сьому боці, під владою Свитригайла…
— А що се одно одному шкодить? — усміхнувся староста. — Війна війною, а волость волостю, чи вона тут, чи там…
— Волость так, але ви…
— Ми волимо спокій. Тут тихо, приютно, безпечно, тут нема ніяких напасників, ні грабіжників, ні капосних причеп, — тут замиготіли огоньки в очах Офки, — то й я нераз покидаю боєвище та двір і їду сюди на відпочинок. Тепер мині треба їхати на довше, може на пів року, а може й на рік, тож я мусів ще раз поглянути на моє гніздечко.
Андрійко поблід.
— То ви мене повезете у Польщу? — спитав.
