— Я живу! — сказала душа та намагалася з трудом позбірати усе, що знала про себе. Довго ясувала вона собі всілякі речі, аж дійшла до останніх подій і зпинилася у своїх міркуваннях, наче побачивши звіря, ловець подається взад.
— Ні, розібрати подій, які після облоги Луцька молотом ударяли о себе та його свідомість, не в силі вона. Вона живе, то правда, але поза сим довкола неї пітьма, а радше сумерк. А після сумерку буває ніч…
— Ніч! Вона обіймає його звідусіль. Тисячами сліпих очий глядить йому у серце з усіх боків та підходить до нього все близче та близче. У всьому просторі тільки лишень світла, що в ньому, а й воно маліє-маліє, аж уже тільки одна іскорка остала. Невжеж і вона погасне? Але ні! Ось він чує, що до нього доходить якесь инше світло, погляд очий! Блискучих, великих очий, з яких пробивається живуча душа. Він не бачить їх, але чує. Вони, тут близько нього, вони глядять його очий та впиваються в його затиснені повіки, шукають серця, моргають ритмічно під той сам розмір, у якому воно бється. Хто се? що се?
Андрійко розплющив очі.
— Сон се, чи ява? Вона тут? Відки? Яким світом? Чи се вже той світ, чи може… Офка? Сей звідний образ краси, що Змієм назвала Мартуся?… А він, він бачить її блеск, її понаду, купає душу й тіло у несказаному чарі, який розсіває її поява довкола себе, хотяй і знає про її лож, облуду, злобу.
— Та ба! — заскреготало щось у його душі. Щож вийшло з правди, благородности, вірности, які блестіли мов соняшній світ у його душі? Нічого! Померк блеск, розвіялися високі мрії… благородність, правду, вірність продали за гроші, честолюбивість, наживу, а то й безглуздя… прийшов сумерк… Погань, гниль, самолюбство, безглуздя. А тут остала краса, краса Змія Гортнича, краса опяняючої макової цвітки, та все таки краса…
Лискавкою, наче в горячцї мелькали гадки та картини крізь уяву молодця. Рука порушилася, наче бажала розірвати хмари-привиди, у які не хотілося вірити… а в сій хвилині сильний біль прошиб усе єство лежачого і з сю мить вернув спомин останньої хвилини ловів.
Отямився.
— Що зі мною? Де я? Хто ти? — спитав, глядячи в очі, які збудили його.
У відповіді почув низкий, лагідній мужеський голос, який говорив з докором.
— Бачиш, я казав, що його пробудимо. Але ти, Офко, завсіди вперта. Ось ще йому пошкодить.
