В першій хвилині бажав підбігти до неї та звітатися, коли нечайно угледів на шапці мужа з рогатиною кармазинову стяжку. Ах, і в нього була така стяжка…
Окрадаючись гущавником, підійшов близче, щоби пізнати оборонця Офки і побачив спокійні, хоча грізні черти Кердеєвича. Відкіля він тут узявся? Що він робив тут серед Свитригайлової займанщини, він, перевертень?
Одначе події, які послідували по собі лискавкою, перепинили його гадки. З ліса викотився на поляну якийсь клуб звірячих тіл серед окликів наганячів та псярів, які бігли звідусіль, підцьковуючи собак, махаючи рогатинами, топорами, дрючками. Був се величезний медвідь, з яким саме ловецькі собаки гуляли „свинського тропака“, тоб то чіплялися його від заду та боків, а справно відскакували в бік перед лабами та страховинною пащею. Вийшовши на вільний простір, звір угледів людий і здержався, заревів з лютости, став на задні лаби й одним махом скинув зі себе собак. Наче спілі грушки з дерева попадали собаки у траву, а звір вискаливши страшні зуби, зближився до Кердеєвича. Сей підняв рогатину, розмахнувся і вдарив звіря в груди. Але вістря видко осунулося по кости, бо староста похилився нагло вперед, а в слідуючій хвилі медвідь повалив його одним ударом лаби на землю. Рогатина випала з рук Кердеєвича і здавалося, що йому ось і кінець. Але голосний оклик переляку надбігаючої челяді та блискуча поява Офки заставили медведя призабути на лежачого. Він зі ще голоснішим ревом кинувся вперед і ось-ось досягнувби був скамянілої з переляку жінки, — коли нагло наче блискавка кинувся хтось між звіря та Офку. Заки хто зміг отямити ся, вдарив медведя ножем у бік, а сам відскочивши о крок, добув юршівського меча.
Смертельно ранений звір заревів страшенно і усім тілом та останком сил подався вперід. Напоровся що правда на меч Андрійка, але його лаби впали з розмахом на плече та голову молодця. Він упав, а медвідь закрив його своїм важенним тілом та облив власною кровю. У голові Андрійка потемніло. Через хвилину намагався він ще вилізти зпід давлячого тягару, але надармо. Лютий біль у плечі прошиб наче ножем його тіло і він омлів.
Думка Андрійка стала будитися з безтями наче пізною осінню приходить у пітьму днина, поволі, пиняво, незначно та неохітно, нерадо. Пітьма сіріє, ясніє, та не счезає, як літом від удару меча бога сонця, а розпускається у світлі, мішається з ним, так що на останку не знать, що се, чи се ще пітьма, чи вже днина. Оттак то звільна у кромішній пітьмі безтями замаячів перший розсвіт: свідомість єствування.
