се була дорога. Уся спина і крижі боліли від постійної напруги більше ніж після чотирогодиннього бою з Поляками. Тому, коли дійшли до більшого острівця вже недалеко берега, станув сам, обтираючи з чола піт і попрохав провідника спочити.
Перед ними чорнів на гонів десять високий бір, берегом якого бивно росли вільхи, трепети та лозина. Дерева та кущі стояли густо і не видко було ні сліду людської оселі. Але ось нагло почувся далекий звук рога.
— Що се? — спитав Андрійко, наслухуючи.
— Хтось полює! — відповів провідник, отворив берестянку з хлібом та салом і сів снідати, користаючи з передишки. — Видко хтось приїхав з того боку, бо досі не чув я у Незвищі ловецького рога.
Андрійко знову завагався. Як там у Незвищі є хто небудь із рідні Офки, то його положення булоб зовсім незавиднє. Ба, в такому разі можна не зайти туди, куди бажалося, але поглянути завсіди варто.
Останню частину дороги відбули оба мандрівники також без перешкоди, бо в близкости острова сухої землі підложе ставало твердше. Водяні ростини уступали місця лозині та вербам, а по сплутаних корняках шувару лекше було ступати ногам навіть без помочі жердок.
Хвилю припочав провідник на березі, а відтак з місця завернув у багно, щоби ще перед вечером станути у Вільшині. Боявся бач болотяних чортів та утопленої боярині. Андрійко остав сам.
Перш усього витер чоботи травою та листям, припоясав меч, поправив на собі одежу, а відтак рушив уперід, відшукуючи стежки у лісі. Раз чи два рази почув ще звук рога вже близче та виразніше, але не бачив ні живої душі. Тільки болотяна птиця кричала на багні, а деколи шелест у корчах та травах зраджував утечу дрібного звіря перед ловецьким рогом. Більше години мандрував Андрійко лісом, вкінцї стали дерева та кущі рідшати, а на прогалинах росли вересіль та пізноцвіти. Лай собак розлягався у лісі перед ним, а Андрійко вправним ухом пізнав по їх голосі, що вже увиділи звіря і то грубого, медведя або тура. Скочив наперід, аж гульк! опинився на прогалині, порослій короткою травою. Високий ліс окружав її звідусіль, а саме з сього ліса долітав лай собак. У похиленій поставі, з очима зверненими у ліс стояв на поляні муж з рогатиною в руці та з топором при боці, а три кроки за ним у темній вишневій, футром обшитій сукні, прегарна жінка. При її виді живо забилося серце Андрійка, а кров хвилею вдарила йому до голови. Пізнав Офку.
