Тут потріпав мене сучій син своєю товстою рукою по хребті, а я бух йому до колін.
— Я завсіди слухаю вашої княжої милости! — кажу.
Покликали Марину, вона буцім то не хотіла, але князь уговорив її та погладив по головці… чортиб його шкреблом по кишках гладили!… вона розплакалася, а далі каже: „Про мене, піду!“ На другий день піп звінчав мене з Мариною, а чорт князя з попівною і ось кінець усеї погані…
Андрійко задумався й розбірав поволі точку за точкою оповідання Скобенка. Чиж не те саме вчинили князі з ним? Потоптав Свитригайло усі його святощі, а дав йому за се мішок гроша і лицарство… ха, ха, ха! за згоду і злагоду з Лягавою, за волости, признання своєї влади продав добро краю, віри, народа, як продавали її Ягайло та Витовт, а продаватимуть певно ще не раз, не два його наслідникн… Рівночасно намагався Андрійко зрозуміти Скобенка, як він міг погодитись зі сим, що було з Мариною.
— Невжеж і любов буває ріжня: одна, що боготворить, а друга, що бажає тільки вдоволення пристрасти за всяку ціну, не оглядаючись на ніщо й на нікого?
— Чи ти гадаєш, — спитав Скобенка, — що зумієш забути минувшину Марини?
Скобенко усміхнувся якимсь дивним, неземним усміхом і Андрійко погадав собі, що саме таке лице, яку Скобенка, повинні мати ангели в пебі.
— Ах! лицарю, ви не знаєте, що се любов жінки, не знаєте, як вона упоює й підносить. Бо заразом дає тобі силу велетня, а блаженство Бога. Гей, коби ви не були ставали навспинячки там… у Луцьку, зналиб ви се…
— У Луцьку? Що таке було у Луцьку? — спитав живо Андрійко, а мимохіть румянець зацвів на його лиці.
— Звісно, що! Панія моєї Марини, Офка! Вона аж пищала до вас, Марина розказувала мині, як вона надила вас словом, поглядом, ніжкою, пахощами, а ви пустили її з Олександром. Ха, ха, ха! Щось то ми насміялися зі сього. Таке бач розказує піп про Йосифа з Єгипту та про Пентефрію…
Андрійко не відповів нічого.
Справді! Оттут був сумнів. Може бути, що й він не гинувби тепер наче розбитий човен при березі, будь у нього щось друге, не тільки боротьба, небостежні полети на заворотну висоту неба. Хто високо літає, той може тільки впасти, бо в небо не попадеш розмахом земних крил… А горе сьому, хто впавши на землю, не найде на ній нічого, у що заглядівсяб його з висоти скинений дух…
— Щож теперечки з Офкою діється? — спитав Скобенка, а його ягоди покрасніли ще більше.
