ватагу в якомусь селі на пограниччі. І тоді спочивали його ратники серед пітьми, а він з рукою на мечі дрімав при огні, сторожкий, уважний та готов кождої хвилі зірватися до походу та будити товаришів. Як ріжним був тоді його настрій, як відмінно тоді стелився перед ним шлях життя, як ясно присвічувала висока ціль його змаганню! А тепер?
— Туп, туп, туй! — почувався чимраз близче гомін копит, аж на обрію освіченого круга зачорнів їздець.
— Слава Богу! — сказав, здіймаючи шапку перед лежачим молодцем. — Приймете огріться при вашій ватрі?
— На віки слава! — відповів Андрійко. — Про мене, сідайте!
Та в сю мить прийшло йому на гадку, то се лице йому не чуже. Він десь уже його бачив. Вправді воно було тоді…
— Скобенко! Се ти? — спитав, коли гість, добувши поживу, сів вечеряти при огні.
Гість стрепенувся й аж тепер приглянувся краще Андрійкові.
— Ах, се ти, достойний боярине! — закликав і нагло почервоніло його гарне лице, дрогнули уста, а в очах засклилися сльози. — Гей, де то сі часи, коли ми в Луцьку…
Андрійко усміхнувся.
— Так, добрі були часи, але й тепер несогірші, як бачу. І бекеша на тобі боярська і ковпак бачу гідний і шабля при боці. Ти в бояри ускочив, чи що?
— У бояри. Я Скобейко, дворянин князя Жигимонта Кейстутовича. Чував я і про вас, достойний лицарю, про ваші заслуги та подвиги, але я гадав, що ви ще в Луцьку.
— Я був у Луцьку, та тепер їздив з листами до великого князя.
— Ах! то Луцьк упав?
— Борони Боже! Оборонився.
Замовкли оба. Скобенко докинув до огню сухого ріща і він розгорівся наново. Опісла став прохати Андрійка повечеряти разом із ним і молодець послухав. Природа впімнулася про свої права. Одначе розмова не клеїлася і палахкотіння ватри стало невдовзі одиноким гомоном, який переривав тишину ночі.
— Бачу, — сказав вкінці Скобенко, — що ви, лицарю, вельми згорділи за сей рік. Нізвідки до вас приступу нема. Гадав я було в дечому вас порадитись, про дещо поспитати, а тут як з каменя! Скажеш два три слова та вже гов! А найшлобся неодно…
— Не згордів я, Скобенку, — відповів мягко молодець, — не гордість замкнула моє серце і уста, а горе і злоба людий…
