Сторінка:Опільський Ю. Сумерк (1921).pdf/256

Ця сторінка вичитана

батьки Юрші і мав орати він сам. Не хочеш слухати, то йди собі геть! Не будеш ти, буде другий! Не вжеж князь має слухати боярина? Хтож сьому винен, що сей боярин глядить святощів у князеві? Якщо за церковнею занавісою є тільки помальована доска, то чого можна надіятись по великокняжій багряниці на піякові? Ха, ха! Він думає своєю головою, почуває своїм серцем, а робить тільки те, до чого виріс змалку, чим насякла його душа, чого бажає серце.

Ні замисли, ні почування, ні бажання молодого Юрші йому не закон. Завіщож ненависть? Завіщож месть? Князь збурив усю будівлю так жмудно ставляну самостійниками, то правда! Але чи були вони йому тим самим, чим був такий Чорторийський, Монивидович, Гольшанський? У нього инша душа, серце, замисли, ціли, бажання, він не самостійник, а князь. Його ціль, піднесення княжої влади, а не воля й велич народу. Одно і друге, сеж вороги! Гей! чому не вірив він дядькові, коли сей остерігав його при виході з Луцька?

…Але ба, якби був повірив, то намість у Степань поїхавби був на Дніпро, до своїх попалених сіл, будувати, орати, сіяти здалека від Ляхів, Литовців, Молдаван, Німців,

— Пропало все! — сказав собі вкінці, та тупо, вперто вдивлявся в полумя.

— Усе що було, то сон, страшний, важкий сон-змора! Усі самостійницькі змагання, се дим, се ся сива мрака, що укриває ліс. Гадавбись, що під нею церква, палата, город, а в ранці засвітить сонце й покажеться, що се тільки дерева, покриті жовтіючим листям. Хто вяже справу народа з князем, чи паном, той пропав, як пропав сей, що йде молитися з грабіжником. Він бачить у святій іконі святця, Богородицю, Спасителя, а грабіжник тільки золоту ризу… У Свитригайла власть, керма світа, усі нитки державности в його руках і в руках других князів та боярства. І вони не віддадуть їх народові, бо нарід для них се тільки робуча, мужицька сила та песя кров… Гей! не привикли ми жити без володарів, та прийдеться привикнути і до сього! А покищо пітьма обдає будуччину непробитою стіною. Іде ніч…

Тихе ірзання коня розбудило знову Андрійка зі задуми. Він сів і став вслухуватись у темряву.

— Туп, туп, туп! — доходив десь з полудня тупіт коня.

— Хтось їде! — погадав молодець і витягнув руку за мечем. Наче сонний привид промайнули перед очима його духа картини нічлігів серед праліса, коли треба було наглим, нечайним нападом заскочити та розгромити ляцьку