смерть тисячів, сльози міліонів, а все те одним ударом, одною маленькою струєю густої, чорної крови піяка… Так! не треба було розпинатися за ним, коли отруя Заремби мала усунути сього шкідника зі світа. Не треба було обвинувачувати Ляхів! Вони кращеб послужили були справі руського народу одною чаркою смертельника, чим він усім життям. Його життя! Змарноване, нещасне життя! Навіщо вирікався він усього, що надило його товаришів, навіщо тинявся по світі, збірав синці та рани, мордував людий? Для слави й наживи піяка, а ще до сього й ворога, ворога народу, за яким побивався він, якому віддав усю будуччину, усі цвіти молодости? Він не старий ще, молодець, мало не дитина, та душа його затроєна зневірою, злістю, жадобою мести мов отровницею. Цвіт його молодости се цвіт, який росте на гробі, на багні, на стервищі. Він виріс із гнилі-погані, а його овочі трійло.
— Гей, чи добре се для тебе сину, що так глубоко увійшов ти в суть великодержавніх затій нашого часу? — сумнівався дядько і сумнів сей оправданий. Лож, самолюбство, злоба вбили його душу, подерли, розірвали на ганчірки його довіря до Бога, світа, людий, та віру у власні сили, вчинили неподатливим на чар любовних мрій та почувань, бо навчили і поза красою та любим усміхом глядіти вирахування, злоби та ложі. Ах!
Андрійко збудився. Се кінь, утомлений, знесилений та знуджений довгим стоянням, щипнув його зубами в коліно.
— Ах, правда, ти втомився, друже! — сказав Андрійко в голос і зіскочив з коня. Аж тепер побачив, що з подертих острогами боків звірини стікає кров. Жаль невинної тварини проняв його серце. Він пестив рукою теплі храпи та маленьку головку копя, пригорнув її до свойого лиця і нагло заплакав…
Йому було прецінь усього вісімнацять років…
Довго не міг заспокоїтися, аж вкінці запанував над зворушенням. Розсідлав коня, напоїв його в поблизкому струмочку, яких безліч пропливало через праліс і привязав коневі до голови торбу з вівсом. Сам швидко назбірав сухих гиляк, яких цілі стоси валялися під деревами і в коротці веселий огонь палахкотів при дорозі. Кінь ізїв овес, Андрійко спутав його та пустив пастися над струмочок, а сам поклався біля вогню у понурій задумі. Але перерва у гадках та сльози перепинили її. Він ще раз переживав душею ті самі зриви й почування, та вони були вже інакші. Холодна, хоча й гірка розвага піддавала їх йому та розчленовувала усі гадки, наміри, підозріння, бажання.
— Я твій князь! — казав Свитригайло і се була правда. Свитригайло був його князем, власником землі, яку орали
