Навіть такий вироблений статист, як князь Семен, повстав з лави, а на чолі Свитригайла стала набігати жила гніву.
— …Вам треба, щоби він зависів від вас і тільки від вас, так як Янові зі Сєнна та Вінкентієві Шамотульському хочеться взяти в маґнацькі руки Ягайла, а здавити боярство та люд. Але й моя молодеча голова зрозуміла, що князі се неначе весняні криги на воді, що ніби вкривають воду, а перейти по них годі! Бо вони раз туди, раз сюди, куди їх поверне княжа гордість чи користолюбивість. Тільки народ, простий народ дає опору великому князеві…
— То ти волівби, хлопче, щоби великий князь зависів від хлопа, чим від рівного йому степенем князя? — спитав глумливо Гольшанський, удаючи, наче все те його вельми бавить.
Але ось Свитригайло простяг руку.
— Розумієш, хлопче, статистику, се правда, але забуваєш про одно, а не знаєш другого…
Устав з крісла.
— Забуваєш, шо небіщик боярин Микола дістав від мене заборону бунтувати хлопство. Невжеж ти гадаєш, що я нині зроблю те, чого не бажав зробити вчера? А не знаєш про се, що між королем а мною станув уже мировий договір…
Андрійкові потемніло в очах.
— Що за злодій наустив вашу великокняжу милость на таке безглуздя?… закричав не своїм голосом Андрійко підіймаючи руки, наче взивав грому на прокляту голову злого дорадника.
А Свитригайло посинів. Здавалося, що дрожача від гніву рука вхопить важкий срібний збанок з вином і розчерепить голову молодця. Але по хвилині тяжкої, душної мовчанки князь сів ізнову.
— Я тобі був винен життя, хлопче, — сказав, — тепер ось я розплатився з тобою, а той сам чоловік є нам свідком. Від нині ти мій боярин, а я твій князь!… Тям се! Тям се і не забувай! Ти питав мене передше і я відповів тобі, бо ти був мій друг. Тепер ти обидив мене, я прощаю тобі, але кажу тобі і приказую: Іди геть від мене! Не ти моїм суддею!
— Князю! батьку! — благав крізь сльози навколішках Андрійко.
— Проч! — гукнув Свитригайло.
Прожогом кинувся молодець до дверий, скочив на коня і за хвилину счез у пралісі дорогою, яка вела у Овруцьке.
