заливала всі низчі части склону, тяжко було ступати по узбіччі й уся увага молодця збіралася у змаганні заховати рівновагу. Нагло нога його ступила в порожню. Він замахав руками в повітрі, як потопаючий та усім тілом кинувся в зад. Завдяки повільному ступанню, розгін його ходи був малий і йому вдалося сісти в грязюку над якимсь темним ровом, що перетинав стежку півперек. Що се було? Хвильку подумав Андрійко, аж догадався, що се підземний відплив замкового рова саме у сьому місці вливається в ріку.
Біда! Як тут перебристи рівчак, у якому певно болото на локоть, або й більше… Як можна було, йдучи, не взяти зі собою хочби весла, або дрючка?… Ба, але дрючок чи весло страшно ненаручні, як оленеві роги у пралісі… Щож! чоботи в нього високі, води в рівчаку нема, треба скакати! Устав, відступив, розігнався,.. раз… два… три… скочив… і з ломотом та брязком гепнув усім тілом у грязюку. Його чоботи зачепили о щось тверде, шапка злетіла з голови, а руки аж по лікті пірнули в мастку грязюку. Боже! Що се таке? Витяг руку з болота, а опіраючись на одній, простяг другу за сим твердим предметом, який довів його до упадку. І тут мало не закричав з радости. Намацяв беріг човна, яким гості приїхали до замку та заховали перед ляцьким оком у рівчаку.
Не зважаючи нінащо, викарабкався з болота й одним махом посунув човен по рідкому болоті до ріки. Коли почув, що зад човна спочив на воді, сам ускочив туди й утомлений сів на задню лавочку. Тягар його тіла підважив заритий у болото ніс човна, воно сплило й у сю мить підхопила його течія.
У човні не було ні весла, ні жердки і молодець пізнав швидко, що зробив не найкращу заміну, всідаючи в човен. Вода крутила ним, як тріскою. Раз повертала його кермою, раз чердаком проти течії, але найгірше було, коли човно стануло півперек і починало по бурхливим филям скаженого гопака. При першій прибережній колоді або мілині мусів човен перевернутися, або набрати води й потонути, а тоді горе Андрійкові!
Найгірше було се, що течія віддалилася від берега й винесла човен на середину ріки, так що не видко було нід одного, ні другого берега, а швидкість більшала раз-у-раз. Пізнать було се по повітрі, яке зі щораз то більшою силою вдаряло об лице пловця. Андрійко зрозумів нарешті, що йому грозить погуба або опізнення і тому видобувши ніж, став виломлювати з човна середущу лавочку, яка була найдовша. По кількох даремних зусиллях опинився в посіданні доски, якою від біди міг покермувати човном. Холітання устало, як тільки човен звернувся чердаком наперед,
