Воєвода приняв його наче ріднього сина, поцілував у голову та сказав на пращання:
— Хай проведе тебе Свята Пречиста та чудотворець Мир-Лікійських, Святий отець Николай! Хай Божа Премудрість наустить тебе, синочку, на путь благоразумія. Іди в Степань та перекажи великому князеві все, що знаєш, тільки, на милий Біг, говори обережно і міркуйся в словах! Бо Свитригайло швидкий та загонистий чоловік, а глуздів у нього небагато. Зате в нього чимало підступности та підзорливости, але є й велика благородність у сповнюванні раз даного слова, чи приречення. Се благородство ріжнить його від прочих Олеґердовичів та Кейстутовичів і удержує при ньому наших людий. Тому старайся спонукати його до походу на Луцьк. Як тобі се вдасться, то поволі втягнемо його між себе, а тоді може й позискаємо для справи окремішности та самостійности нашого народу. Якщо не вдасться, то ідь у Руду або в Юршівку, а я тебе в свойому часі покличу, коли буде треба. А не забудь узяти зі собою лука та меча. Збрую остав тут, гроші також. А тепер бувай здоров, синочку, до побачення в чистому полі при сурмах під прапором свобідної Руси та її князя. З Богом!
Викрастися з Луцька було неважко. Андрійко знав, що польске лицарство, яке не вміло допильнувати власного табору, певно не сторожить на стежках та на ріці. Мужицькі варти вмілиби се вчинити, лицарські ні. Все таки не міг іти просто через табор, тільки мусів укриватися у прибережньому очереті та верболозах. На жаль і одно і друге вирубали Поляки підчас облоги на криші до колиб, на пашу для коний, на пруття до плаваючих мостів. У перших днях облоги можна було перейти попри польський табор і цілим військом, але тепер було се немислиме. Андрійко мусів перекрадатися поуз берега, або бристи водою.
Він спустився по мотузі тою самою дорогою, якою вчера прибули гості з Поділля, й у мить найшовся у підніжжя високого берега Стиру над самою водою. Тільки легкий шум та тихе хлюпання зраджували, що він над рікою і то підбувшою наслідком дощів, бо у звичайний час Стир не шумів, ні спішився. Густа мрака закривала від його очий замкові стіни, як і той бік ріки. Тут прийшло йому на гадку, що десь при березі повинен находитися човен, яким приїхали гості. На нещастя було дуже темно, а ходити понад сам беріг не дуже безпечно, тому залишив глядіти човна, тільки пішов скорою ходою поуз берега. Зразу разураз чорніли по лівій стороні корчі лозини та вільхові гущавини, відтак не стало й їх, а привикле до темряви око, розріжнювало тільки лінію, у якій вода ріки стикалася зі стрімким берегом. Тому що підбувша вода
