Але князь споважнів знову і задумався. Між тим служба зїла пшоняну кашу, якою кінчився звичайно кожний обід, і відмовивши молитву, поклонилася князеві і вийшла. За ними пішли діти з нянькою Аґрафеною та дворецьким Петром, а тоді старий князь вчинив за ними у повітрі знак хреста.
— За пізно післав мені Всевишній сю дитинку, — сказав. — Шістьдесятка стукнула уже давно, а їй усього чотирнайцять літ. Найстаршому уже тридцять пять. Хто знає, чи й не добро ти виворожив, Миколо?
— Як що се по волі вашої милости, то щасть Боже! — усміхнувся боярин, — а воно добре, як я буду про сю волю знати, бо я теж їду на Волинь до старшого Юрші.
— Я знаю, що ви були приятелі! саме тому бажавби я, щоби ти, Миколо узяв зі собою сього вітрогона та по дорозі беріг його. Має він двох челядників, тугих та розумних людей, але все таки се йому не товариство. А молодого завсіди треба напутити, а деколи й накартати треба!
— Гаразд, ваша милость, я доставлю його до Луцька, але поїду на Камянець. У мене є діло до старости Довґірда.
Рідкі платки снігу падали тихо з оловяно-сірого неба на вогку, холодну землю. Хвилями порив вихру закрутив ними в повітрі та туманами ніс у бік під стіни, вікна й пороги домів, засипував комини та вганяв у житла людий бовдури гризкого диму. Долетівши до землі, платки топилися сейчас у глубокій грязюці, яка на дві пяди високо укривала вузькі й брудні вулиці та переулки города Вильна. Не видно було людий на вулицях. Тут і там брили болотом литовські мужики у лаптях, з ногами оповиненими ремінними волоками, у смушевих шапках, широких кожухах із берестяними сагайдаками через плече та з короткими рогатинами або довгими палицями в руках. Зрідка показувався верхи у довгій литовській киреї боярин або міщанин-патрицій у посилці, несеній чотирма слугами. Тільки у близи великокняжого замку видко було червоні кубраки та пестрі пера при шапках лучників короля Ягайла. Видко було і великокняжих ратників у татарських шапках та довгих киреях, або прибічників князя Свитригайла у лисячих шапках, коротких шкіряних куртах, високих чоботах з широкими шаблюками при боці. Ні на кому з них не було, одначе, ні збруї, ні нарядних, німецьких одягів.
Так само пусто стреміли у гору стовпи, яких кількасот вкопано вздовж дороги, ведучої до замку. На них мали повиснути прапори та гербові щити під час коронації вели-
