з дороги і заховалася за шопами. Але сим разом не вдоволилася залога відпором. Засвистіли стріли, забурчало каміння, загуділи гармати й усе, шо лежало у обсягу стрілу, улягло знищенню і смерти. А зі заборола зліз Горностай з вибраним відділом ратників і підпалив на тому боці рова польські облогові шопи. Другий се раз від початку облоги загорілися будівлі огнем, а воня диму та горючих шкір через кілька годин затроювала повітря.
Про дальше перемиря годі було й думати, тому Юрша велів спустити воду з рова. Вона і так засмерділася була від мерців, яких все таки ще не всіх видобуто з води і воєвода боявся пошести. Після сеї невдачі упав дух у польському таборі і устали всі спроби добути замок силою. Зате часто прибували посли від короля, або й від Зємовіта, який заявляв себе союзником Свитригайла і прохав віддати йому замок по добрій волі, за ціну помочі проти короля. Юрша на переговори годився і ще двічи заключав перемиря, але замку віддати не хотів.
При кінці серпня началися дощі, сі страшні, безвпинні, осінні дощі, що падучи маленькими крапельками, перемочують сильніще й основніще, ніж літня злива, а все єство людини проймають дрожею. Від сього дощу здрігається тіло, а й душа наче засклеплюється у собі, відмежовується від других якимсь холодом, недовірям, непривітливістю. Сіро нависало над головами склепіння небес, вагітне дальшою негодою, дальшим, безконечнім дощем. Сірі занавіси, зложені з тоненьких ниточок дрібненького дощу закривали овид, наче сказати бажали людині: „Поза нами нема нічого для тебе, кромі сірини осіннього неба. Не гляди минулого, бо воно не вернеться, не жди будучого, бо воно сіре, як і ми!“ Особливо прикро було Полякам без даху над головою на Луцькому пожарищі. Млава облога, величезні втрати в людях підчас випаду та при наступі, дрятували шляхту вельми й вона зразу нишком, а відтак все голосніше обвинувачувала короля, що він щадить волость Свитригайла. Відпоручники шляхти ходили по таборі й заохочували шляхту до прилюдного виступу. Одначе Заремба спинив її у спілці з канцлєром, бо справді боявся, що король у скруті пожертвує радше побіду, чим власть і злучившися зі Свитригайлом та великопанською партією, візме під ноги неслухняну шляхту. Натомість сам заговорив на королівській раді про невдоволення і радив королеві віддати провід над військом кому другому. На превелике зачудування Заремби, король без спротиву згодився, а заки канцлєр міг виступити з предложенням нового полководця, сам віддав провід над військом Зємовітові, князеві Мазовії. З сього пізнав Заремба, що його перехитрили та що король і великі пани виреклися тим самим великодержавніх замислів канцлєра і шляхти.
