звеніло наче удар молота об сталеву штабу. Розступилися перед напором лицарі і ослонюючись щитами, ждали спосібної хвилі, щоби повалити дружнім напором загонистого борця, а за сей час перелазили через забороло нові ратники і перед Андрійком ставало тісно і глітно. Його ратники не відступали вже ні кроком, але гинули у нерівному бою один по другому. Він сам з невеликим гуртком здержував напір властивого лицарства, але чув, що довго йому не опреся. Беріг його щита наче повикусувала собака, усю поверхню порили мечі та топори противників і Андрійко поняв, що щит ось-ось розпадеться, а тоді він сам один упаде під ударами многих. Та проте ні жаль молодого життя, ні трівога не здавили його серця. Противно: усе його єство огорнуло дике завзяття, властиве воєвничим душам навіть у останню хвилю. Зуби зціпилися, лице приблідло, тільки очі горіли якимись ніби вовчими огоньками; молодець відступив крок в зад і зібрався весь у собі, ладячися до скоку. Та саме в сю мить згукнулися лицарі і рванулися за ним усі враз. Одним скоком був Андрійко між ними і всім своїм тілом ударив об зелізну стіну. Кинув щит, а ухопивши меч в обі руки, закрутив ним над головою та спустив на нашийницю найблизчого.
— Згину, — погадав, — та вперід дам знатн про себе і воєводі і всім! — Во імя Отця і Сина…
Не сподівалися лицарі нападу, тим більше, що гурток,, який ослонював боки Андрійка, зтаяв уже зовсім. Вони ладилися вже зійти зі стін на майдан, щоби зломити головну браму та спустити зводжений міст. Безумне геройство молодця спинило їх у першій хвилі, а в другій положення змінилося зовсім. Кільканацять мечів та топорів мірило в Андрійка, який останками сил увихався у хаосі, зложенім з мечів, щитів, збруй, рамен та голов, серед ломоту, брязку, крику та сопіння. Але сим разом кілька ударів упало вже на збрую, яка позагиналася від них тут і там, а на тілі множилися болючі синяки. Він слаб з кождою хвилиною, аж нагло поховзнувся і впав…
Його упадок повітав голосний оклик радости між польськими ратниками, але з другої сторони відповів йому наче якийсь нелюдський рев скажених звірів. Лежачи у крові та поросі, побачив Андрійко, як найблизчих лицарів відкинула наче якась нелюдська сила під забороло, а вслід за сим затупотіли на східцях, що вели на забороло, кроки оружніх мужів.
— Се запасні! — погадав собі молодець, зірвався і сів. Сівши, побачив, що довгі списи запасних зробили своє і відперли напасників аж під забороло, на якому роїли ся Поляки. Довкола нього не було нікого, тільки над
