Юрша, луцький воєвода, і князь Федько Несвізький, потомок турово-пінських князів, не раз радилися над сим, як би то по смерті князя Витовта використати замішання і зірвати увесь народ до боротьби за утрачену від століття самостійність. Але ніхто з них не числився з сим, що сі тисячні тисячі простого народу також можуть мати власні думки на пізнання користі, чи шкід, кривди та справедливости. На стару голову князя налягла якась ні то тривога, ні то непевність перед сею незвіданою велитенською силою, якої обрис виглядав з поза слів Коструби. Перед двісті літами залили у перве косоокі Моголи цвітучу землю руських князів і наложили на неї соромне ярмо неволі. А прецінь тепер ніхто їх уже не боїться. Вони могутні, як і були, бо ось перед трийцяти роками, саме тоді, коли йому уродився син Олександер, розбили литовське військо на Ворсклі… Чому не вдалося побити Витовтові Татар тепер? Чому устелили руські князі зелений степ своїми геройськими тілами під річкою Калкою? Чому тепер присіли Татари, наче не вони були побідниками?… Між Татарами роздор… всілякі беґи і еміри спорять між собою — відсі й їх безсилля… А тамті князі і Витовт?…
І нагло, наче блискавка, прошибла темряву та розігнало її світло пізнання. Вони упали, бо за ними не стояв народ, ся велитенська сила, що споконвіку виросла зі землі. Князі й дружини, князь Витовт та його військо, сі еміри і беґи Татар, се наче ловці, що серед ліса ганяються за дичиною. Ліс шумить, ліс мовчить, та нічого й знати не хоче про сих муравлів, що повзуть між коренастими відземками та зовуть себе панами ліса. Сміх і глум. Серед того ліса блукали сподвижники Данила, блукав Витовт і упав, а ліс остався лісом. Він сміявся шумом та свистом вихру у крислатому гіллі, сміявся хохотом пугутьки, глумився брехотом лисів, покриком грабіжної птиці, курликанням журавлів, а часом жалів та скорбів за минувшиною виттям вовків у місячну ніч. Данило, Мстислав, Джінґісхан, Витовт, Едиґа — усе те карлики-ловці під тисячлітнім велетнем-дубом на урочищі. Хто не з народом, той проти нього! А ось тепер ся надлюдська сила усвідомила себе, збудилася, неначе той Ілля Муромець-витязь, і витягає по власть ту саму руку, яка уже правила землями до приходу Руриковичів… Усі володарі ниць упадуть перед сею рукою, так як і там далеко на заході вони показали тільки свою безсилу! Справді, небіжчик Василь був великим чоловіком, бо він вірив у се, хоча й не бачив того, що бачив Іван Ніс під Земпахом!…
Скрип дверей збудив князя зі задуми. Він підняв голову, глядів на Грицька та Кострубу, але їх уже не було у кімнаті.
