Сторінка:Опільський Ю. Сумерк (1921).pdf/208

Ця сторінка вичитана

Стиру. Ся частіша замку була відділена від майдану палатою, та заборолом  у якому була сильно укріплена брама. У сій частині була каплиця, зброївня та склади цінніщої поживи. Відсіля вела в стіні укрита хвіртка над ріку. Зійшовши над воду при помочі мотуззя та кіс на довгих ратищах, ратники один за другим ішли берегом ріки в сторону польського табору. Перед вів Андрійко, який знав у околиці кождий клаптик поземелля ще зі своїх весняних мандрівок, У дротяній кольчузі, з довгим мечем у руці посувався молодець обережно наслухуючи, чи хто не йде до ріки. Не було одначе нікого, бо польське військо сиділо при вечері, а нікому й не снилося, щоби оборонці могли самі починати боротьбу з обложниками. Вітер шумів тільки в лозині та вільшині і глушив гомін кроків або тихий брязк кіс, які зачіпали часами одна об одну. У сьому помагали вітрові і пяні крики з табору та ревіт голодної худоби, яка стояла в загороді над водою та задля огнів та гамору не могла спати. Безліч собак лаяло та вило на перегони. Вони гризлися над відпадками вечері та саме тому нічого було боятися з їх боку відкриття нічного наступу.

Після півгодинного походу спішилися ратники Андрійка якраз напроти стану малопольського лицарства. По говорі та окликах пізнали се мужики сейчас і живо заговорили між собою.

— А нумо на них! — троюдили.

— Се наші сусіди зза Сяну! — пояснювали Андрійкові. — Ми їх гаразд знаємо, се все звірі не люди, виховані на нашій крові та ганьбі. Пустіть нас!

— Ждати! — приказав Андрійко. — Вони пяні, але їх багацько. Нападемо, то вибємо половину, та прочі роздавлять нас, а се не є ніяке добро для Луцька. Тут дальше є над рікою вільшина, а між нею а берегом мокляк. Він тепер підсох, або й зовсім висох, то перейдемо без перешкоди і переждемо, аж погаснуть огні. Тоді скочимо.

Ратники заспокоїлися і пішли далі, доки не зачорніла на ліво вільшина. Тоді Андрійко звернувся туди сам і ступив на розкисле лугове підложе. Разураз западали ноги по кістки або й вище у підсохле, звязке болото, так що з трудом приходилося витягати їх назад. Комарі роями уносилися над мовчаливими мандрівниками і допікали їм до живого. Деякі бралися побивати сих маленьхих, співучих ворогів, другі обганялися тільки і кляли з тиха під носом. Кілька хвиль брили так у трясині, розмішуючи її ногами, вкінці Андрійко почув під ногами тверду почву і вискочив із багнюки. За ним послідували товариші і заховалися у вільшині. Тут було темно і тихо, тільки здалека долітав гамір табору. Комарів було менче, а підложе було сухе. До