Горностай пив мед, загризаючи коржем. Від ріки подував холодний вітрець та хвилями приносив клуб диму знад кострів. З піддаша начальної вежі разураз обзивалася жалісним голосом пугутька, а з польського табору, як звичайно, пяні крики вечераючих ратників та лицарства. Вкінці затихла пісня, а по ній настала мовчанка. Мужики стали розходитися, хто в кухню, хто в хати, построєні на майдані, хто у горішній замок за палатою, де була зброївня та велика чотирогранна вежа над самим закрутом ріки.
— Чогось дуже пиняво йде ся облога! — заговорив Горностай. — Аж нудно! Я гадав було, що Поляки руками й ногами вціпляться в стіни та що дня буде якась потіха. А тут вони якісь шопи на колеса кладуть, а самі гуляють з нами свинського тропака, як собаки з медведем, Ігі!
— Видко, не спішно їм на наші наріжники! — відповів воєвода, — але се вельми нерозумно, бо осінь буде вчасна та слітна, а їхні коні стануть гинути. З околиці мужики повтікали, поживи може бракнути кождої днини.
— Може король шкодує Луцька? — вмішався Андрійко. — А кромі сього я мало не що днини бачу післанців, які їдуть у Степань або Чорторийськ. Видко йдуть переговори між королем, а великим князем.
— Шкодувати, то він його не шкодує, — заперечив Юрша, — але радше боїться. Власних сил у нього дасть-Біг, бо остали на Литві і слухають Свитригайла. Є тільки прибічники, а сих мало. По за сим є ще польське лицарство, яке одначе не грішить ні відвагою, ні хоробрістю. Коли прийдеться ломити грубі, луцькі наріжники, то не один із них піде їсти сиру землю, а тоді панове схвилюються і побіда пропаде. Ще коби то в нас були князі та боярство, то по обстрілі та приступі невно найшовсяб неодин, якого можнаб було взяти на обіцянки, чи погрози. А так у нас само „хлопство“, яке слухає приказу, та на ніяку зраду не піде, бо тільки його безпеки, що поза стінами замку. Тому Ягайло й вагається.
— Позвольте, воєводо, сказати слово! — обізвався нагло Грицько, віднявши руки від очий.
— Говори!
— Твоя достойність каже, що король вагається? Нехай про мене й удавиться, але я гадаю, що ми тут ні на хвилину не маємо сумнівів, що робити, а чого ні. Не глядить він нас, поглядім ми його. Всетаки лекше нам ніччю перейти рів, чим їм дниною.
— Значить випад?
Грицько кивнув головою, Горностаєві засвітилися очі.
— Ось таке, се якраз для мене потіха! — гукнув і показав в усміху всі зуби.
