тами князь Лєопольд Австрійський та цвіт західнього лицарства покрив трупами мальовничу околицю Земпаху… Зібрані у купу ось такі Коструби, Тихони, Грицьки тільки дещо перемішані з боярством роздавили пурпурою та золотом, хоробрістю та вправою цвітучі ватаги лицарів… Ледви з життям уйшов Іван Ніс топора або списи… А тут не маленькі сельця, а великанські простори, не тисячі, а міліони народу, якого хоробрість бачив він сам на полях Ґрунвальду. Щож то буде, як хто місто сих прихапцем позбираних ратників поведе у бій усю мужву народу? Хто опреся їй?… Справді! Небіжчик Юрша був небезпечний чоловік!… Князь Іван Ніс та його однодумці бачили не раз марево свободи і самостійности, та ніколи не бачили його у сьому світлі. Свобідний народ, що боронить своїх прав і допче ногами усю природжену зверхність: Короля, великого князя, а там може навіть і сих, хто перший дав їм збрую у руки та навчив одним махом розбивати ворога товпою, мов тараном!…
Через хвилю здавалося, що князь спроневіриться памяти свойого друга, та тільки через хвилю. Він пересунув рукою по зморщенім чолі, а на устах Коструби появився блідий усміх, наче глум згіркнілого старця, коли бачить, що люди є якраз такими, якими він собі їх зображує.
— Я й не знав, — відповів князь, — що боярин розпочав уже вводити у діло наші давно повзяті наміри. Зле вчинив, що не повідомив мене про се, бо бувби може уйшов смерти…
— Не жалуйте, ваша милосте, — сказав на те Коструба. — Небіжчик батьком був нам обом та усім своїм підданим, а проте ми не жаліємо його. Він став пертим мучеником простого народу і нарід не забуде його.
— Нарід? — спитав зачудований князь, — деж він, сей нарід? Що може знати сей оддалік від себе осілий робучий хлоп про небіжчика Юршу.
— Громада, князю, се великий та безголовий чоловік, але память у нього не аби яка. І він добре знає, хто йому другом, а хто ворогом. Питаєте, князю, де сей народ, за котрий згинув небіжчик? На се я запитаю вас: де є боярство та князі? Кільки вас у порівнянні з нами? І що буде з вами, як ми громадою наляжемо на вас? Чи ми може нелюди? Що року люди з кметів переходять до бояр, збіднілі бояри між хлопів. Що року нові калачники осідають між свобідними на тих самих правах. Кождої хвилі може ласка великого князя зробити боярина достойником-паном. Де тут границя? Осудіть самі, ваша милость!
Настала мовчанка. Гадки, виказані Кострубою, не були нові. І князь Ніс, і його сини, і небіжчик Василь, і Михайло
