Мартуся зайнялася і замовкла. Андрійко засміявся, нахилився до дівчини і обняв її рукою.
— Розкажи но мині, Мартусю, про того дядька Миколу та про те, що розказує няня.
— То ти не знаєш дядька Миколи? Він тут недалеко у Рудниках коло Чорнобиля.
— Ба, Чорнобиль не близько!
— Все таки він вельми часто сюди заїздить, бо це друг Танаса і Олекси.
— А про що таке розказує тобі няня, що ти аж бочишся на мене?
Дівчатко підняло великі, чорні очі, і глибокий їх погляд стрітив зір хлопця.
— Вона розказує… про Івана… про царевича! — сказала по хвилі вагання.
— Не вже ж я подібний до нього і чому?
— Чому, не знаю, але ти зовсім до нього подібний. Мені не раз снився й Іван, і Змій Горинич, і сестра Івана, і його суджена царівна, і завсіди царевич був якраз такий як ти. Може то і ти? У казці, каже няня, буває і правда…
Андрійко засміявся.
— Не смійся, Андрійку! — крикнула дівчина з серцем, — не смійся у білий день із казок, бо се гріх. Няня каже, що всі казкові страхіття живуть справді і люто карають усякого, хто з них насмівається. Бо казки не на сміх розказують старі дітворі!
— Ну, ну, не гнівай ся, Мартусю! От сядь біля мене, отут на цей відземок та розкажи мині про Івана Царевича, але перш усього поцілуй мене так, як учора.
— Мартуся жваво вискочила на відземок, закинула рученята на шию хлопцеві і поцілувала його так, як няня вчила, тобто, так, що аж луна пішла, а наполохана синичка, яка недалеко довбала кору старої яблуні, полетіла прожогом геть.
— Оттак то гаразд! — сказав розважливий хлопець. — Тепер розказуй!
Він посадив її на коліна, вона обняла його за шию, притулила личко до його лиця і стала розказувати.
— У тридевятому царстві жив собі був цар. У нього були син та дочка. А у сусідньому царстві саме тоді вимерли люди. Каже тоді до царя син Іван-царевич: „Благослови, батечку, їхати у сі пусті землі. Отам заживу я на славу. Там усього вдоволь, а людий дасть Біг!“ — „Не пущу я тебе туди, сину“ каже цар. На се царевич: — „Не пустиш, то я й так піду!“ — І пішов, а з ним разом і його сестра. Батько не пускав, а Іван таки пішов. Зовсім так, як ти, що навіть мого тата бити брався, правда?
— Бачиш, я твого тата до вчора і у вічі не видав,
