та розказали мені, що його напали татарські грабіжники, щоби я не глядів на мести на своїх і не слухав доносів служби. Тому я й не випитував Грицька про сих Татар, хотяй й у них не вірю. Але може коли підросту, дізнаюся хто вони, а тоді…
Очі хлопця заблистіли недобрим вогнем. Він прикусив губи і стиснув пястуки. Іван Ніс кивав головою.
— Коли підростеш, слухатимеш батька так само, як слухаєш тепер, — сказав поважно, — не час тепер на такі порахунки. А чи батько нічого більше тобі не говорив?
— О, говорив мені богато, богато про наш рід, що з діда прадіда славився хоробрістю та й надальше повинен видавати лицарських борців за правду і віру, за покривджених та пригнетених. Упоминав мене, щоби я йшов завжди його слідами, а не давав себе брати на підмову, ні на богаті дарунки; а якщо бажаю дізнатися, якими шляхами йти мені крізь життя, то щоб я їхав у Руду до князя Івана і туди завіз усі гроші та все майно.
Вкінці останньої днини прийшло до нього кілька кметів із Кострубою, і вони довго радилися, а коли відходили, чогось дуже довго приглядалися мині, а один із них сказав: „Старий каже правду". Вони поклонилися мені і пішли собі, а тої самої днини батько помер. Ось і все, що я знаю. Може бути, що Грицько та Коструба знають більше…
Старий попив меду і довго глянув недвижно у догоряючий вогонь. Вкінці потер чоло рукою і поклав її відтак на голові хлопця.
— Ти певно, сину, дивувався, що я тобі таки при повстанні втяв проповідь, правда?
— О ні, батько якраз те саме мині нераз говорили.
— Саме тому говорив і я до тебе так, а не інакше, щоб ти пізнав і повірив, що між батьком і мною був уклад: виховати спільно наші діти, якщо один із нас помре. Мої сини уже дорослі, один при дворі князя Жиґимонта Кейстутовича, другий при великому князі Витовті. Твій брат загинув у заговорі Свитригайла в боротьбі з угорськими опришками, що напали були на тікаючого князя. Марна смерть, що правда! Все таки на князя Свитригайла покладають усі Русини ще й нині найбільші надії. У мене остала тільки чотирнадцятирічна донечка Мартуся, пізнаєш її в Руді. Твій покійний батько віддав мині тебе, а я вишлю тебе до твого дядька Михайла у Луцьк. Там чинити меш усе, що він прикаже, бо він був також у нашому союзі. Чому воно так, а не інакше, дізнаєшся, або від нього, як він пізнає, що тобі можна уже те сказати, або від мене, як доростеш. А якщо Михайло Юрша згине, а я умру, то усе потрібне скажуть тобі життя і мої два сини. Бо вони і ти,
