Свіжими листками покриті кущі ослонювали їх обоє на берегу Фрату перед очима усіх, хто надійшовби від палати царського намісника. Спів птиць та плюскіт бистрої хвилі глушив розмову та шелести одягу, а у сусідньому огороді князя Нірґалюхізіба, батька Дяяни, мадайські раби тягли воду з ріки до підливання цвітів. Поодинокі рухи при праці значили вони протяжними окликами, які разураз одноманітно, правильно, повторювали той сам розмір. Серед сих окликів попадалося деколи слово, яке вкоротці підхоплювали і повторювали усі хором. При слідуючому почерпуванні води, у дану хвилю вертало і слово… слово втоми, скорби, роспуки, розпуки раба у неволі. Се творилася, повставала пісня…
О скількиж милішим був щебет птичок, які гніздилися у фіґових деревах, у кущах ґранатів, тамарисків, в оливниках? О скількиж солодшим плескіт Фрату о греблю, яку колись насипав був ще великий цар Гамурабі!
Любарна держав дівчину правою рукою, а лівою став зісувати з її рамен синю, сріблом нашивану туніку.
— Ми самі, Даяно! — шепотів, а очі його горіли. — Ми самі! Свята Іштар, опікунка хоробрих, дає нам сю хвилю на солодощі любови, на опяняючу роскіш життя. Гляди, я цілую твої уста, а уста твої як нард, як миро, як пахощі амбри. Як пупянки рожі твої груди, вони як сернята, що вихиляються з гущавника наірських лісів, щоби утішити око ловця. Навіщож ждати нам свята Милітти?
І приляг устами до грудий дівчини, як до спілого винограду, а його рука відслонювала щораз то инші понади молодого, цвітучого тіла.
Вона не відповідала на його пестощі словами, тільки віддих важко добувався зі здавле-
