Солодка, усміхнена Милітта кличе мене до себе, пора іти! Мої груди та бедра повніють; у ночі якась нова, горяча кров томить тіло дивною тугою, палить все тіло наче укусом скорпіона… Горе! Нема мені спокою, ні тут над водами ріки, ні у запашній кімнаті…
— Ні, не жаль мені, Даяно, бунтівників, а жаль тебе, що намагаєшся словами опоганити опікунку царя Сінахірби та мою. Вона велика, Даяно, більша від богів мойого та твойого краю, солодша від Милітти, ласкавіща від усіх небесних світа.
Наглим скоком найшлася дівчина біля молодця. Одним движком скинула з плечий тоненький серпанок, який ослонював кругленькі, кінчасті пупянки її грудий, ніжний оваль підборіддя та чудово точені лінії божеських рамен. Обома руками обвила його шию, прилягла грудми його грудь, з червоні як кров, від внутрішньої горячки попукані уста шептали пристрасно:
— Милітта, Милітта! Вона кличе мене до себе, жадає вже від мене жертви, але вона кличе й тебе, Любарно, тебе хороброго, відважного, гарного. Ти Бель-Мардук на ході дня, якого луч пробиває пучину Тіямат — жерело життя. Ти мрія моїх очий, спрага моїх уст, туга мойого тіла. До тебе горнеться моя грудь, дріжать коліна, а знесилення огортає члени… Ах! Уже двічі кликала мене Милітта, та я не слухала її. Аж ось тепер іду за нею, бо надіюсь у святині зійтися з тобою… Ходи, ходи за мною і від сьогодня за три дні досвіта жди мене при вході у святиню…
Мязиста рука Любарни обняла тонкий стан дівчини, уста, отінені чорним вусом, діткнули її губ. А вона поблідла, осунулася й уся повисла на його рамени.
