— Бачиш? Уже помутніли води Фрату. Вони широкі як море, а бистрі як полчища Еляму, що збігають зі східніх гір. Се там у горі, у краях Наірі і Урарту потопилися сніги, упав дощ і тому й у нас настає весна. Спрагнена земля пучнявіє від води. Ясно зелені, сочні ростини добуваються із плодовитого намулу, через ніч кругляться головки цвітів… Богове! швидко відчинять заставу на каналі Арахту, а тоді…
— Що тоді?…
— Тоді прийде свято Милітти!
Груди чотирнацятьлітної дівчини піднялися високо наче хвиля підбувшої води. Великі міґдалуваті, чорні очі устремилися у лице мужа, а їх жар заставив його усміхнутись.
— Ти знаєш, Даяно, що я не з Бабелю, а з далекого Араму. Там над Оронтом ютитьтя многолюдний Гамат і там вигодували мене груди матері. Та з того часу поклонився я Ашшурові. Володар усіх чотирьох сторін світа, Нініви й Ашшура пірвав мене зі собою, як Адад — бог вітрів та бурі жене перед собою пісок західньої пустині. Він підійняв мене високо, високо, так що тільки земними хробами показалися володарі Араму… Тому не слід мені кланятися другим
