92
Козак усміхнув ся хитро… Та ось побачив на столї пістоль із відведеним курком…
— Боїть ся собача віра! — подумав — то добре!
Але в сїй хвилї почув, як кров набігає йому до голови та зачинає болїти згоїна над ухом.
Була се згоїна по ранї, яку одержав Олекса ще семилїтним хлопцем над Солоницею. Тодї пролежав непритомний під трупом матери цїлий день, доки не найшли під вечір околичні мужики та не вирвали від смерти. Тепер ось почув козак, як їжить ся на голові чуб, руки стягає якась невидима сила, мов кігтї хижої птицї. Ось один скок і треклятий „баборіз“ захлиснеть ся кровю. А потім будь, що буде!…
Козак стряс ся, відвернув очи від пістоля, щоб пошукати ними „опиря“ і погляд його впав на хрест межи свічками… І немов собака завило в сю хвилю його серце… Свят! свят! свят! Схамени ся, Олексо, тиж посол, христіянин… Не Лях!…
Жулкевський відвернув ся.
При видї козака закипіла була в нїм зразу кров та прислонила зір кровавою мракою. В сїй мрацї бачив гетьман білий паль із застромленим козаком та червоні струйки крови, яка спливала по білім дереві. Але в тім нагадали ся йому пляни короля, та його власні замисли і він не захотїв остерігати козацтва, мордуючи післанця. Не хотїв їх також і кликати на поміч, щоб мовляв не зібрали ся, бо тодї в їх руках була би й судьба річипосполитої. Їм не можна було давати нагоди до нових заслуг. І не зважаючи на се, що своїм мовчанєм видає на смерть і неволю тисячі невинного люду, не хотїв сказати слова: Прийдїть і ратуйте!
— Мило минї, — сказав — що є між вами муж, який оцїнює клєменцію[1] річипосполитої та fideliter[2] їй служить, але тепер скажи минї, будь ласкав, дещо про вашу виправу на Сінопу. Хто вас туди післав?
Козак поклонив ся в пояс:
— Ваша ясновельможносте, се не наша виправа. Се не ми ходили; зась би ми сміли проти комісії.... нехай нас боронить свята Пречиста від такої безецности! Се чорт знає, що за люди те вчинили[3].
Жулкевський аж поблїд з гнїву.
— Як то? — спитав, а в голосї звучала струна крайної люти, хоча й убраної у спокійні слова — як то? як се можливе? Адже атаман ваш має пильнувати, щоб нїхто з вас до Турків не ходив та на волость не пхав ся.
— Ми не пхали ся, прошу вашої ясновельможности. Се ті люди з волости до нас прийшли.
— А чомуж ви їх не зловили?
Козак поклонив ся у друге.
