88
горіло світло. Була се т. зв. червона кімната, улюблений кут пана Жулкевського.
Він сам сидїв ось при великім, закиданім паперами столї, на якім горіло у двох свічниках по чотири високі свічки. Між ними стояв чорний, гебановий хрест зі срібною фігуркою Спасителя.
Вся кімната була обита темно червоним адамашком, а червоний блеск падав на лице гетьмана крівавим рефлєксом. На гетьманї був червоний контуш та темно багряний жупан, а всї запинки аж горіли від самоцвітів.
Пан Жулкевський видко мав гостї та думав за хвилю зійти між них. Поки що держав він у руках великий кусень паперу з королївською печаткою і читав його. В худих, виразистих рисах його лиця малювали ся думки та почуваня, бо гетьман не мав причини скривати їх, будучи сам один.
Письмо, яке держав у руках, була се королївська пропозиція на сойм, а з неї аж віяло блїдим острахом перед ворогом христіянства і польським союзником — високою Портою.
— Непевний се союзник! — писав король. — Нераз досвідчили ми сього, як облудна його приязнь, що з часом приходить і минає… Злий се сусїд, та не можна йому вірити, бо в нього щастє і відповідна нагода ломлять найсвятїйшу присягу“…[1]
Жулкевський прочитав усе письмо і задумав ся.
— Так! Непевна була приязнь Турків! А від неї залежало все. Уся річпосполита не мала анї одного стану, який зміг би, одностайно зібравши ся, відперти ворога, та зберегти цїлість держави. Гетьман знав своє військо добре. Воно складало ся з усякої збиранини „без чцї і вяри“, з ріжних очайдухів, інфамісів, банїтів, вархолів, які ходили на війну збогачувати ся та субстанцією „брацї“ латати свою надірвану розпустою фортуну. Коли зближав ся ворог, мостї панове скликували сеймик, посилали депутацію, а прийшло до бою, посилали козаків, українських наємників, або ланову піхоту. На чімже опираєть ся безпека річипопосполитої?
Жулкевський поклав лист на стіл та спер чоло на руку.
— Три полїтики! Королївська полїтика трівог, просьб, упокорень, шляхоцька полїтика трусости, привати[2], безсовісности і гнили тайного власний патріотизм. Але гетьман чув, що земля усуваєть ся з під його ніг…
Доки ще буде вдавати ся те сипанє піску в очи султанови? Та чи стане сього піску? Де взяти сеї тїни сил, яка здержує полчища Османів перейти Днїстер? Маґнати ходять на Волохів, ведуть війни на власну руку, закликають козаків, а з краю тїкає тимчасом маса народу від панів у козаки, аби тілько дальше від проклятої долї підданих. Пустїють села, у власнім гною гниє браця шляхта, або сварить ся між собою. Наємна зволоч нищить останки майна, Жиди вивозять усе з краю, ще має вартість, лишають вино, атласи, розпусту, хороби і безсилу.
